Читати книгу - "Пароль «Dum Spiro…»"

Я прибув у Дніпропетровськ 9 липня. Якраз після першого нальоту фашистської авіації.

Про подробиці нальоту мені розповів знайомий залізничник, приятель батька. «Юнкерси» цілили на мости, що зв'язували лівий і правий береги Дніпра. Стратегічне значення їх було великим. Зенітки відкрили шалений вогонь.

«Юнкерси» повернули назад. Бомби попадали абикуди. Проте основний вантаж гітлерівці обрушили на жилі квартали. Однак центральна магістраль міста — проспект Карла Маркса — не постраждала. Тут майже ніщо не нагадувало про війну. Лише більше стало військових та на вікнах з'явились вже знайомі по Києву вузькі паперові смужки.

В обкомі зустрів давнього знайомого Георгія Гавриловича Дементьєва — секретаря обкому по сільському господарству. Він, як завжди, кудись поспішав. Побачив мене, запросив до кабінету. В кутках — снопи пшениці, налиті золотом початки кукурудзи, очевидно, торішнього урожаю.

— Що з'явився у рідний обком — молодець! З кадрами в нас негусто.

Партійне керівництво Дніпропетровщини було молодим. Секретарі обкому С. Б. Задіонченко, К. С. Грушовий, А. І. Брежнєв — всі пройшли вузівську школу комсомолу, партійним університетом для них стали заводські цехи, перші п'ятирічки.

А у Дементьєва за плечима революція, громадянська війна. Комуністом він став у 1917 році. Був комісаром одного з артполків Червоної Армії. Начальник Політвідділу МТС, секретар райкому партії, заступник голови облвиконкому, секретар обкому — такий шлях комуніста Дементьєва. Життя він знав не тільки з книг. Я багато разів слухав його виступи на обласних і районних конференціях, нарадах, переконливі, запальні, насичені фактами, приперчені гумором. Серед комуністів Дніпропетровщини користувався величезним авторитетом. Не по роках рухливий, у незмінному френчі кольору хакі, він у гарячу пору сівби чи збирання врожаю був усюдисущий. Частенько навідувався і в наш Петропавлівський район.

Я розповів йому про останні дні у Львові, про настрій у Києві.

Георгій Гаврилович запитав про мої плани.

— Буду проситись у діючу армію. Сьогодні ж піду до військкомату.

— Не поспішай. Гітлерівці сунуть і сунуть, фронт усюди. Видимий і невидимий. Думаєш, перемога вирішуватиметься тільки на передовій? Чув про заклик створювати в зайнятих ворогом районах партизанські загони, диверсійні групи?

— Невже Гітлер і сюди добереться?

— Будемо сподіватись на краще. Проте, судячи з останніх зведень, треба готуватись до найгіршого… Ленін вчив нас дивитися правді у вічі. І не тільки бачити, а й передбачати. Отже, — перейшов на офіціальний тон, — вважай себе мобілізованим обкомом.

Задзеленчав телефон. Георгій Гаврилович зняв трубку.

— Костянтине Степановичу, коли повернулись? Щойно? Багато лиха наробили нам «юнкерси»? У двох'ярусний міст попадання? Йде ремонт? Чудово! А тут у мене молодий чоловік, наш «кадр». Березняка з Петропавлівки пам'ятаєте? Ми його у тридцять дев'ятому рекомендували на роботу у західні області. Щойно зі Львова. Рветься на фронт. Так… так… Я теж такої думки. Зараз у вас буду.

Обернувся до мене.

— Чув розмову з Грушовим? Ось що, голубе, побудь у місті кілька днів. Ми щось придумаємо. Навідайся в облвно за призначенням.

… Переді мною «Особова справа вчителя Березняка Є. С.» (мені переслали її товариші з Дніпропетровського архіву). На синій обкладинці акуратно виведено: «Почато в 1939 р. — закінчено в 1941 р.). Гортаю пожовклі від часу сторінки. Тут і моя заява з проханням призначити директором в одну із шкіл Павлограда, і наказ, який затверджував мене на посаді директора школи № 5.

Там я 18 липня приступив до роботи. Але довго попрацювати не довелось. 8 серпня виїхав до Дніпропетровська за викликом облвно. У відділі кадрів мені сказали: «Негайно з'явитися в обком до товариша Дементьєва».

І ось я знову в знайомому кабінеті.

Георгій Гаврилович за той час, що ми не бачились, помітно змарнів, схуд. Під набряклими від недосипання очима — темні кола. Він підвівся мені назустріч. Запросив до столу.

— Щойно з району. Чудові у нас люди. І старі, і малі. Хлопчики, дівчатка — водять машини. Не злізають з жниварок. Сплять на току, по 16–18 годин працюють. Врожай який виростили: розуміють — хліб потрібний фронту. А становище на фронті скрутне. Останнє зведення читав? Йдуть запеклі бої в районі Києва. Під Уманню німцям вдалося оточити дві наші армії — 6-у й 12-у. Ворог рветься до Дніпра. Треба бути готовим до всього. В обкомі нашого полку убуває. Задіонченко Семен Борисович — перший наш секретар — в армії. Леонід Ілліч Брежнєв теж: він перший заступник начальника політичного управління Південного фронту. Щойно приїздив, вісті привіз невтішні. Лінія фронту посувається все ближче до нашого міста. Евакуація населення, заводів і фабрик йде повним ходом. Чого викликав — здогадуєшся? Павлоград — то теж була моя ідея. Однак обставини змінилися. Так що доведеться тобі, голубе, здати середню школу і прийняти зовсім в іншому місці — початкову. І довірливо:

— Приступаємо до організації партизанських загонів і підпілля. Так ось. Ти у Львові ума-розуму набрався. Почому фунт лиха знаєш. Рекомендуватиму тебе на підпільну роботу. Згоден? З відповіддю не поспішай. Справа дуже серйозна. Гестапо — ворог сильний, підступний. А проти вас діятиме СД, поліція, жандармерія. Смерть чатуватиме на кожному кроці.

Постійна пильність і віра в незламність наших людей, хоробрість і обережність, блискавичні рішення і залізну терпіння, життєлюбство і готовність, коли треба, померти за справу — таким повинен бути підпільник. Зможеш? Подумай, зваж. Порадься сам з собою. А завтра приходь. Матимеш розмову з нашим секретарем по кадрах. Дах на одну ніч знайдеться?

— Можу зупинитись у сестри.

— З однією умовою: про нашу розмову ні слова.

Не скажу, що пропозиція Георгія Гавриловича була для мене повною несподіванкою. Як тільки розпочалася війна, я не раз думав про роботу в підпіллі.

Проте вже після війни — багато років по тому — я дізнався від Георгія Гавриловича, чим було викликане моє призначення в Павлоград і чому воно відпало.

Ідея використати мене для підпільної роботи у Георгія Гавриловича визріла під час нашої першої зустрічі.

Так з'явилось призначення до Павлограда. Однак тоді ще не знали, що саме Павлоград буде обрано місцем перебування підпільного обкому.

Павлоград на той час був уже досить густо населеним містом, «загубитись» у ньому новій людині неважко. Однак директор середньої школи — занадто помітна постать, щоб не привертати до себе уваги. Крім того, остаточно визначився склад підпільних райкомів, і доля моя вирішилась.

… Сестра була вкрай здивована, дізнавшись про моє нове призначення: направляли мене завідуючим двокомплектної початкової школи на хуторі Миколаївка Петропавлівського району.

— Учитель початкових класів? Ну і ну. Чи не проштрафився, бува, у своєму Львові?