Читати книгу - "Ліцей слухняних дружин"

Я знала, що від цього дня стала грішницею.

Моє життя — яскраве, безтурботне, сповнене ароматом парфумів і булочок, насичене здобуттям знань, вишивкою, танцями, співами, пізнанням себе, закінчилось.

Спересердя я вчинила ще одне неподобство: здерла з себе купальну сорочку. І вода — прохолодна, жива, рухома, вмить обплела моє тіло прохолодною мережею струмочків. І це було ще одне нове, невідоме мені, відчуття. Другий заборонений дотик за ці пару годин.

Трохи прийшовши до тями, я вирішила мовчати. Недаремно в ЛСД нас вчили софістики — тобто завжди знаходити корисні аргументи на свій захист. І я знайшла: один з постулатів Статуту — Мовчання. А якщо це так, то все, що зі мною сталося, підпадає під це правило!

Від такого хитрого рішення мені стало трохи легше.

Я готова була зайти до дортуару — цілком спокійна, без емоцій. Ще раз поглянула на себе в дзеркало: я була така сама, як завжди. Хіба що очі блищали, мов від високої температури. І ноги ще тремтіли.

Похитуючись, пробралась до нашого десятого дортуару з однією мрією: нехай там вже всі сплять! Тоді я теж пірну під ковдру і до ранку відмолю весь гріх сьогоднішнього вечора.

Але, на подив, мій пізній прихід не викликав у дівчат ніякої уваги, хоча вони не спали.

Коли я увійшла, всі вони в суцільній темряві сиділи на ліжку Ліл і про щось жваво шепотіли. Тільки показали мені пальцями: тихо!

Уся увага була прикута до Ліл.

Дорогий щоденнику…

Тепер ти знаєш майже все те, що я скоро вилучу з тебе і спалю в каміні на першому поверсі. А краще — з’їм. І нехай помру від отруєння чи завороту кишок!

А якщо це так, то ще трохи допишу сюди про цей вечір і про вчинок Ліл.

Як тобі вже відомо, вона присяглася переконати нас в тому, що вона не брехуха.

Коли ми не взяли її з собою на дах дивитися бал, вона вчинила таке, від чого і досі моє волосся стає дибки, а той жахливий випадок із Саксофоном в нічному саду здається дитячою забавкою і маренням, якого нібито і не було.

Так от.

Як я вже казала, під час балу вся увага керівництва припадала на випускниць і хід балу. Коридорами корпусу не нишпорили вихователі, вся охорона була задіяна у спостереженні за порядком в бальній залі. Кухарі і прибиральниці теж шикувалися там і стояли під стінами в очікуванні на примхи наших почесних гостей.

Знаючи про це, Ліл…

Навіть руки тремтять, коли пишу…

Одне слово, Ліл прокралась до кабінету пані Директорки і почала нишпорити по шафах і шухлядах, шукаючи якісь докази чи хоча б натяки на те, що вона не збрехала нам.

Уявляю, як їй було моторошно. Мабуть, страшніше, ніж мені в саду! Це вже точно був злочин. Ще й який! Ліл прокралась до кабінету Директорки, влізши через вікно.

Там, у величезних шафах зберігалися «особові справи» на кожну з курсанток — від самого початку нашого перебування в ЛСД. Як я вже казала, після закінчення навчання всі наші щоденники вилучалися з нашого обігу і залишалися тут.

Але і потім, протягом п’яти років, ми мусили надсилати в рідний заклад свої звіти про хід життя за його межами. Це, за словами вчителів, йшло на користь інших в плані «аналізу і узагальнення досвіду та вдосконалення навчального процесу».

Ліл знайшла теку, на якій було написано ім’я Тур.

Оскільки Ліл хотіла довести нам свою правоту, вона не знайшла ніякого кращого рішення, як… забрати теку і принести сюди, в дортуар. Ох, краще б вона принесла бомбу! Це було б одне й те саме!

У ту мить, коли я, збентежена, зайшла до кімнати, дівчата якраз вирішували, що робити з цією текою.

Звісно, першим поривом було засудити дії Ліл і віднести все назад.

З другого боку, пухкенька тека лежала на ліжку Ліл і притягувала нашу увагу, мов магніт. Ще б пак! Ми ж ніколи не знали, що пишуть інші і просто-таки вмирали від цікавості.

— Зробимо так, — рішуче сказала Рів. — Швиденько прочитаємо її і до ранку повернемо на місце.

— А якщо хтось про це дізнається? — перелякано запитала Озу.

— Якщо кожна з нас буде мовчати — ніхто не дізнається, — сказала Мія.

Ми перезирнулися. Це було небезпечно: ніхто з нас не міг поручитися за іншу!

— Може, краще все ж таки віднести її? — запропонувала Іта.

— Ти не впевнена в собі? — підозріло сказала Рів. Іта почервоніла, мов помідор, і захитала головою, мовляв, ні, впевнена.

Ліл взяла теку до рук, розв’язала бруднуваті мотузки, і ми схилилися над нею так само, як схилялися до ілюмінатора на даху Бальної зали — зачаївши подихи, з відчуттям забороненої і небезпечної розваги.

Ліл почала гортати папірці.

На самому початку вони були прожовклими, написаними дитячим почерком з купою плям, малюнків і помилок. На них було все те, що писали і ми, починаючи з початкового класу.

Про те, яке щастя потрапити в цей елітний заклад, яке гарне тут харчування із щовечірнім яблучним струдлем, із розвагами та іграми на свіжому повітрі, з піснями, які ми співаємо біля ватри влітку, і подарунками святого Миколая — взимку. Про одяг і іграшки, про уроки плетіння і танців, про вчителів, котрі повністю замінили батьків. Звісно, були й пасажі щодо суму за домівкою, але вони одразу ж уривалися вагомими аргументом на користь пречудового існування в ЛСД.

«Сьогодні нам давали рожеве морозиво, — вголос читала Ліл, — а потім водили до сауни. Трохи думала про бабусю, чи здорова. І помолилась за те, що тепер їй набагато легше, адже вона не змушена доглядати за мною…»

Сторінки, що стосувалися навчання в старших класах, були про уроки, про вибір парфумів, про цікавість до балів і таке інше.

Читаючи це, ми перезирнулися: це ж треба! Всі писали, немов під копірку! І про мрії. І про майбутнє життя.

Можливо, Тур більше, ніж інші, змальовувала уроки танців, віршотворення і співу. Але це було й не дивно. Вона була найталановитішою серед нас!

Ми швиденько переглянули записи аж до того дня, коли для Тур настав час першого балу. І звідси почали читати повільніше.

Вона писала, як їй сподобався Алекс, в чому він був одягнутий і як вона ледь не