Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Перейти темряву 📚 - Українською

Читати книгу - "Перейти темряву"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Перейти темряву" автора Ірен Віталіївна Роздобудько. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 36
Перейти на сторінку:
гроші, - говорив він. — Спочатку це було цікаво, як у спортивних змаганнях. Тепер, коли втратив друзів, маю на увазі, втратив по-справжньому, адже бізнес не терпить витрачання часу на дружні посиденьки, коли дім мій порожній, а попереду — справи, справи, справи, від яких вже неможливо відмовитися й неможливо зупинитися, — я прийшов до Бога… Це моя єдина втіха. А ця дрібничка, за яку ви мені так вдячні, - не перший мій вчинок, хоча я їх не лічу. Кожне, навіть найяскравіше, найбагатше життя має свій кінець, то чому ж у ньому не робити добро ближньому, поки маєш таку можливість? Щоб на Вищому суді мати хоч якийсь аргумент на захист своєї грішної душі…

До столика підійшов офіціант, налив на денце бокала вино. Новий знайомий Аліси зробив ковток, кивнув головою, узяв пляшку й налив вина їй. Усе робив упевнено, красиво, як завсідник подібних закладів. Аліса надто квапливо вхопилася за келих і, помітивши його погляд, почервоніла.

— Колись давно, ще малим, якось я сидів на вулиці й плакав — дорослі хлопці відібрали в мене гроші. Їх було небагато, але то були чи не останні гроші, які батьки дали мені на кіно та на морозиво, — продовжував говорити він. — Ось тоді до мене підійшов чоловік — обличчя його я пам’ятаю досі, - розпитав, заспокоїв, купив квиток та морозиво. Не можу вам переповісти, що я відчув тієї миті! Ще тоді заприсягся, що коли виросту і матиму змогу — даруватиму людям ті ж відчуття. Але потім життя так закрутило… Лише тепер, коли багато речей знецінено, а дехто вважає, що житиме вічно, — я дійшов розуміння, що немає нічого вічного, окрім віри в добро. Я вдячний, що ви дозволили зробити для вас таку мізерну річ… А вона дійсно мізерна. Я б волів зробити щось більше…

Він замовк, витяг із пачки цигарку, заклацав запальничкою. Настала пауза.

— Ви дивна людина, — згодом тихо промовила дівчина. — Мені б хотілося вірити вам. Але… гроші я все одно поверну.

— Добре, — посміхнувся він. — Але пообіцяйте, коли назбирається вся сума, ми… разом віддамо її тим, хто потребуватиме її більше за нас.

— Як хочете, — сказала вона.

Коли принесли розрахунок, Аліса вжахнулася сумі, яку її новий знайомий дав офіціанту — стільки вона витрачає за два-три місяці свого студентського існування! Помітивши її погляд, він почервонів.

— Вибачте, мені вже час бігти, — сумно сказав він. — Зараз викличу машину та, якщо ви не проти, завезу вас туди, куди вам треба.

Він підвіз її до гуртожитку. Аліса випурхнула з авто. Її супутник не наполягав на зустрічі. Вони просто домовилися про те, що за тиждень-другий вона зателефонує йому сама, якщо матиме змогу віддати перший внесок.

…Авто від’їхало. Із кімнати на третьому поверсі на неї з подивом дивилися подруги. Вони звісилися з вікна, мов грона. Від цих поглядів Аліса відчувала себе оголеною…

* * *

…У нього був погляд дитини.

Погляд дитини й гарні вузькі долоні з «музичними» пальцями.

І коротке волосся, із кучерявими кінчиками, які підступно свідчили про лагідну вдачу та сором’язливість. На ньому завжди був дорогий костюм і будь-яка краватка, що в очах Аліси теж свідчило про милу безпосередність і простоту. Він одночасно нагадував їй героїв мильних опер, що розмовляють давно забутою вишуканою мовою, і супермена, здатного на подвиги…

…Уже спали її сусідки, наслухавшись розповідей про сьогоднішнього дивака, у шафі висіла сукня, яку переміряли всі по черзі, а Аліса знову й знову згадувала події цього дня — дивувалася собі, йому, вагалася, сердилася на себе за недовіру чи звинувачувала в довірливості. Ще дівчата з гуртожитку додали в її думки хаосу, висунувши купу версій такої незрозумілої поведінки.

Якби ж то все було не так, як казав він! Точніше, зовсім трішки НЕ ТАК — нехай би казочки про благодійництво були б прикриттям його цікавості до неї! Вона б пробачила…

Але ж він поводився стримано й чемно, ні на чому не наполягав і не пропонував зустрітися. Крім того єдиного захопленого погляду в крамниці — більше нічого. Ніякого натяку на продовження стосунків, жодного зайвого слова і взагалі — жодних слів, до яких вона звикла у своєму колі.

Уранці Аліса, яка не зімкнула очей майже всю ніч, солодко спала. Прокинулася від галасу над вухом. Дівчата аж пищали, тормосили її, стягували ковдру, під яку вона намагалася заховатись.

— Та вставай уже, сонько! — кричали вони. — Зараз упадеш: поглянь лише в вікно!!!

Аліса пручалася, ліниво відбиваючись від них руками й ногами.

— Вставай, кажу тобі! — розсердилася одна з дівчат — Наталка — і вихлюпнула на бідну Алісу склянку води. — Слухай!!! Там! Внизу! Стоїть! Вчорашнє авто!

Аліса нарешті відкинула ковдру, сіла й серйозно подивилася на подруг.

— Ну, що скажеш?! — Наталка тремтіла від збудження. Подія була неабияка: білий «лексус» біля їхнього гуртожитку!

Спокійний погляд Аліси здивував її. Та не квапилася підскочити до вікна.

— Скажу, що… в цьому немає нічого дивного… І не треба так кричати.

* * *

— У Середземному морі, у Которській затоці є такий маленький острів — Піраст. На ньому нічого немає, крім монастиря Святої Діви, покровительки мореплавців. Кажуть, що колись на тому місці в морі стирчала лише одна скеля, а на ній було знайдено ікону Божої Матері. Як вона туди потрапила — невідомо. Можливо, її занесло на цей клаптик мертвої землі з човна, що розбився неподалік. Із того часу, як її там знайшли, команда кожного судна, що пропливає повз цю скелю, скидала в море по одному каменю. Так і виник цей острів. Згодом на тих каміннях побудували монастир, де зберігається ця ікона. Її, як з’ясувалося, гаптувала дружина моряка. Власним волоссям! А по закінченню роботи — осліпла. Свого чоловіка так і не дочекалася… — Голос у нього був тихий, лагідний.

Ніжними, ледь чутними дотиками він погладжував її волосся, що, мов полотно, лежало поруч, на подушці.

— До речі, - додав він, — твоїм волоссям можна було б вишити найяскравіший німб…

— Я не здатна на такий подвиг, — посміхнулася Аліса. — А що далі?

— А далі… - він поцілував кінчик її пасма, — далі буде так: ми поїдемо саме туди, у ту обитель і там обвінчаємося. Немає кращого місця для такої важливої справи!

— Ти серйозно? — Аліса відірвала голову від подушки й, спершись на лікоть, уважно поглянула на коханця.

— Настільки серйозно, що сьогодні ж піду по квитки! — відповів той. — Але ще не маю твоєї згоди… Вибач, хотів зробити сюрприз. Можливо, невдалий?

— Господи! — Аліса

1 ... 13 14 15 ... 36
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Перейти темряву», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Перейти темряву"