Читати книгу - "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"

— Це навіть важко уявити, бо більшовики перевершили своєю жорстокістю всіх своїх попередників. Це вони показали ще в Кругах, — сказав категорично комендант, з вигляду, видати, не жорстока людина, але не без бравади додав: — Ну, та й ми тепер з ними не панькаємось! За Женю вони ще заплатять нам не один раз!

Безперечно, мені жаль Женю Клепачівську, хоч я ніколи не бачив її в житті, але подібних до неї знаю. Такою ж є і Галя, з якою мене зв’язала триденна небезпечна мандрівка, але мені стає ніяково від останніх слів коменданта, і я мимоволі думаю: невже демократичній українській владі треба бути такою ж жорстокою, як її вороги? Ні, мені не хотілось би, щоб симпатичний проскурівський молоденький комендант обернувся на ката, ставив би зловлених більшовицьких агентів до стінки й з насолодою помсти розстрілював би їх впритул…

Сучасні читачі цих рядків подумають про мене по-різному: одні скажуть — «м’якотілий інтелігент і безхребетник, через яких ми в ті вирішальні роки не здобули незалежності»; інші, поміркованіші, скажуть — він (цебто я) в той жорстокий час не пройнявся жорстокістю і лишився таким, яким пустила його природа у великий життєвий тираж…

Не беруся тепер судити, на чиєму боці правда, — може, мали рацію ті й ті, знаю лише, що жорстокість і непримиренність були, є і будуть до кінця мого життя чужі мені і далекі. Я не толстовець, що не противиться злу, але я певен, що не доведе до добра наслідування найгірших рис своїх супротивників. За що ж тоді боротись і важити своїм життям? Адже зло навіть під українським національним прапором, виголошене українською мовою, все ж лишається злом…

Не берусь писати рецептів чи радити якісь інші шляхи — хай це роблять майбутні борці за наше національне місце під сонцем, але хочу вірити, що те місце не буде залите кров’ю і сонцю не буде соромно кидати своє ясне проміння на нашу оновлену землю. Мене ж особисті сьогодні задовольнить і те, що пишу правдиво, не оглядаючись ні направо, ні наліво, описую події тих буремних літ так, як я їх бачив і розумів, а висновки з прочитаного хай зробить читач, хай сперечається з іншими читачами, гудить або хвалить написане, бо ж, як кажуть, у суперечці народжується істина.

Прощаючись з нами, комендант похопився:

— А чи є ж у вас гроші на перший час?

— Та є, тільки ж це — більшовицькі «метелики», які не ходять тут… — відповіла Галя, і комендант одразу запропонував:

— Давайте сюди ці «метелики», — і обміняв наші радянські рублі на українські гривні. — Ці «метелики» нам ще знадобляться в роботі! -1 хитро підморгнув.

Через годину ми сіли в поїзд Проскурів — Кам’янець-Подільський.

І знову Кам’янець-Подільський

Було близько сьомої вечора, коли поїзд опинився перед пристойним, але не таким великим, як годилось би для тимчасової столиці Української Народної Республіки, вокзалом. Ах, ця бідолашна УНР, Державні межі якої то звужувались до мінімуму, внаслідок війни на Двох фронтах — радянському й польському, то знову поширювались на схід, так і не дійшовши вже ніколи до свого максимуму. Була колись п’єса Мамонтова — «Республіка на колесах», але ця назва більше пасувала до уряду цієї республіки — Директорії та її міністерств, котрий ніде не міг нагріти собі місця. Відступивши в лютому 1919 року з Києва, уряд УНР на короткий час отаборився у Вінниці, але недовго йому пощастило розкошувати у вінницьких готелях, бо, в зв’язку з наближенням фронту, довелось перекочовувати до Кам’янця-Подіпьського, але й відтіля треба було кочувати До Рівного, щоб не опинитись одрізаним у глухому закутку від армії. Весняний наступ польського генерала Галлера на Волинь і Галичину змусив забиратись і відціля. На початку літа Директорії, міністерствам і штабам випало осісти на залізничних коліях Волочиська, цієї останньої станції на колишньому кордоні Російської імперії й Австро-Угорщини, бо з заходу підходила польська армія Галлера, а зі сходу переможно наступала Червона армія. Не інакше, як хоробрість одчаю опанувала стиснуту в таких лещатах поріділу армію УНР, і вона не тільки перестала відступати, а й почала наступ, що закінчився тріумфальним входом її в Київ.

Після здобуття Проскурова численні урядові поїзди вискочили з волочиської пастки і через вузлову станцію Гречани подались до Кам’янця-Подільського, де, звикнувши бути на колесах, міністерства так і лишились у вагонах на запасних коліях, а саме місто знову стало тимчасовою столицею УНР.

Я й Галя вийшли з поїзда й тут же, на пероні, розпрощалися, міцно потиснувши одне одному руки. Попрощалися назавжди. Я й досі не знаю її дальшої долі, бо в круговерті наступних років одних спіткала доля Жені Клепачівської, другі загинули не стільки від ворожих куль, скільки від тифу, третіх змело з рідної землі й розсіяло по чотирьох континентах світу, четверті стали на радянську платформу, серед яких опинився й я, доживши з бідою до теперішніх днів…

Але хто в ті липневі дні 1919 року міг би передбачити свою особисту долю й долю всього того руху, що захопив нас усіх ще 1917 року, року пробудження від двохсотлітньої летаргії нашого народу, коли він з безформної етнографічної маси став перетворюватись у націю? Десь же служив в українській артилерії Петро Панч, один з майбутніх основоположників української радянської прози; добровільно вступив у Кінний полк імені Костя Гордієнка Олександр Копиленко; майбутній соловей української радянської поезії Володимир Сосюра, за його віршованим свідченням:

І пішов я тоді до Петлюри,

Бо у мене штанів не було…

Скільки нас отаких попід муром

Від червоної кулі лягло!

- і завзято воював у 3-му Гайдамацькому полку; та й світової слави кінорежисер Олександр Довженко брав участь, як козак гайдамацького куреня, в штурмі Київського Арсеналу, де більшовики зняли повстання проти Центральної Ради; та й тихомирний Павло Тичина оспівав похорон у Києві на Аскольдовій могилі замучених у Крутах гімназистів та студентів:

Тридцять мучнів-українців

Поховали тут,

а далі вигукнув у другому вірші:

Стоїть сторозтерзаний Київ

І двісті розіп’ятий я…

Про це цнотно мовчать у своїх біографіях чільні представники української культури та їхні біографи й критики.

Гадаю, що й Юрій Смолич міг би сказати про себе й свою участь У тому русі більше, ніж натяками у своїх мемуарах. Недарма ж бо він вклав у вуста одного свого героя з повісті «Фальшива Мельпомена» такі значущі слова:

«Це тільки випадок, що ми з тобою не лежимо кістьми десь під