Читати книгу - "Вершник без голови"

Цей невибагливо вдягнений і споряджений чоловік виглядав років на п'ятдесят, обличчя мав смагляве, з суворими, як на перший погляд, рисами. Та, придивившись ближче, неважко було добачити за ними схильність до спокійного, незлобивого гумору. Жваві вогники у його невеликих сірих очах говорили про те, що мисливець добре розуміє жарт, а при нагоді й сам може пожартувати.

Ірландець Фелім уже згадував його ім'я: то був Зебулон Стамп, або «старий Зеб Стамп», як називали його дуже нечисленні знайомі.

«Уроджений і питомий кентуккієць», — як казав він сам, коли його питали, звідки він родом, — Зеб Стамп провів свої молоді роки там-таки в штаті Кентуккі, серед пралісів по берегах Міссісіпі, не визнаючи іншого діла, крім полювання. Не зрадив він свого покликання й тепер, у зрілому віці, перебравшись у дикі хащі південно-західного Техасу.

З того, як вистрибував навколо гостя Тара, радісно вітаючи його в свій собачий спосіб, можна було здогадатися й про дружні стосунки між Зебом Стампом і Морісом-мустангером.

— Добрий вечір! — коротко мовив Зеб, заступаючи вхід до хатини своєю великою постаттю.

— Добрий вечір, містере Стампе! — відповів господар, підводячись йому назустріч. — Заходьте, сідайте.

Мисливець широко ступнув через поріг і незграбно /вмостився на табуретці, де перед тим сидів Фелім. Вона була така низька, що Зебові коліна опинилися проти підборіддя, а довга цівка рушниці піднеслася, мов спис на кілька футів над його головою.

— Чорт би їх узяв, оці табуретки! — пробурчав він, видимо невдоволений такою позою. — Та й стільці заразом. Як на мене, то куди краще вмоститися на колоді — хоч знатимеш, що вона під тобою не розвалиться.

— Спробуйте пересісти сюди, — мовив господар, показуючи на шкіряну скриню в кутку. — Тут вам буде зручніше.

Старий Зеб послухався і, випроставшись на весь свій велетенський зріст, пересів на скриню.

— Ви, як завжди, пішки, містере Стампе?

— Ні. Моя стара худобина стоїть припнута до дерева. Я сьогодні не полював.

— Ви, здається, ніколи не полюєте верхи?

— Я ще не з'їхав з глузду. А верхи полюють тільки безмозкі телепні.

— Але ж скрізь у Техасі так заведено.

— Заведено чи не заведено, але це дурнячий спосіб, його вигадали ледачі дурні! Пішки я за день уполюю більше, ніж за тиждень на конячому хребті. От в а м кінь таки потрібен, бо ваше діло зовсім інше. Та коли вирушаєш на ведмедя, чи на оленя, чи на дикого індика, то, гупаючи верхи лісом, і сам нічого до ладу не побачиш, і всю дичину на милю довкола розполохаєш. А свою стару кобилу я тримаю тільки на те, щоб перевозити здобич, і ні на що інше вона мені не потрібна.

— Вона десь тут, ви казали? То, може, нехай Фелім поставить її під повітку. Ви ж заночуєте в нас?

— Та за цим я, власне, і прийшов. Тільки про конячину не турбуйтеся, я її добре припнув. А на ніч пущу пастися.

— Попоїсте з нами? Фелім якраз готує вечерю. На жаль, нічого особливого в нас немає, сама січена оленина.

— Немає нічого кращого за добру оленину, от хіба лише ведмежатина. Тільки й те й те краще смажити на жару. Та, здається, ми все-таки поласуємо сьогодні смажениною. Містере Феліме, коли ви зводите прогулятися до моєї кобили, то знайдете там індика — він прив'язаний до сідла. Я підстрелив його по дорозі сюди.

— Оце нам пощастило! — вигукнув мустангер. — Бо, правду кажучи, комора наша зовсім порожня. Останні три дні я ганявся за рідкісним мустангом і так захопився, що навіть не брав з собою рушниці. Тож і ми з Фелімом, і Тара страшенно зголодніли.

— А що то за мустанг? — з неприхованою цікавістю спитав мисливець, пустивши повз вуха останні слова господаря.

— Така собі шоколадна лошичка з білими плямами. Чудова тварина!

— Сто чортів, друже! Та задля цього діла я ж сюди й добирався!

— Он як?

— Я бачив того мустанга. Може, то й кобила, не знаю, бо вона не. підпускала мене ближче, як на півмилі. Я кілька разів бачив її у прерії і оце прийшов сказати вам, щоб ви її зловили. І слухайте чому. Після нашої зустрічі, вже коли я запримітив того мустанга, я був у селищі на Леоні. А туди саме приїхав один чоловік, котрого я знав ще на Міссісіпі. Це багатий плантатор, що звик жити собі на втіху, а особливо любив приймати в себе гостей. Скільки всякої дичини постачив я йому до столу — і не злічити. Його прізвище Пойндекстер.

— Пойндекстер?

— Еге ж. Це прізвище добре відоме на Міссісіпі, від Орлеана до Сент-Луїса. Тоді він був дуже багатий, та, гадаю, і тепер не бідний, бо привів із собою не менш як сотню негрів. До того ж з ним приїхав і небіж, його прізвище Колхаун. Цей теж має грубі гроші й не знає, куди їх подіти, як не позичити дядькові. І, певне, він так і зробить, бо на те є свої причини. А тепер, друже, я скажу, чому приїхав до вас. Той плантатор має дочку, яка страшенно любить коней. В Луїзіані вона їздила на таких норовистих, які тільки там були. А оце почула, як я розповідав старому про плямистого мустанга, і не давала йому спокою, поки той не пообіцяв купити їй цього коня, скільки б він не коштував. Сказав, що ладен викласти за нього хоч і дві сотні доларів, коли то справді такий уже чудовий кінь.

Звісно, як почують про це тамтешні мустангери, то всі як один подадуться на лови, отож я, нікому нічого не кажучи, й прискакав сюди чимдуж на своїй старій конячині. Зловіть плямистого мустанга — і ті дві сотні ваші, це вже повірте Зебові Стампу!

— Може, вийдете зі мною на хвилинку, містере Стампе? — сказав молодий ірландець, підвівшись і ступаючи до дверей.

Мисливець, трохи здивований цим несподіваним запрошенням, пішов за ним.

Моріс Джеральд привів гостя до повітки за хатиною і спитав:

— Чи не схожий цей мустанг на того, про якого ви казали?

— Та щоб я пропав, коли це не він! Уже зловили! Ну й пощастило ж вам, друже, — дві сотні доларів наче з неба впали! А лошиця таки варта цих грошей, геть до останнього цента! Прегарна худобинка! Ото зрадіє міс Пойндекстер!