Читати книгу - "Тато в декреті"

Ми сіли пити чай. За вікном періщить дощ, вітер рве гілки з дерев. А в нас солодкий чай із лимоном.

— Це добре, що злива. Трохи зіб’є спеку.

— Ага. І схоже, це надовго.

— Це ж круто!

— Ага.

— То ти сьогодні з малим, а я попрацюю? — запитала Оксана. Вона працює за дедлайнами, а не за розкладом.

— Давай.

Вона пішла в кімнату, а я став біля вікна, трохи розхитуючись ліворуч-праворуч, аби малому спалося солодше.

Вітер гнув тополі біля школи, але дощ уже став дрібнішим і тихшим. На капоті червоного «Хюндай Ґетц», припаркованого під будинком, лежала гілка тополі завгрубшки з руку.

Я взяв зі столу читалку, поправив малого на грудях, сів на стілець. Це було офісне крісло, із суцільним металевим каркасом, тож я зіперся на спинку і злегка погойдувався, не боючись її зламати.

І коли я вчергове відірвався від Чехова й поглянув на дощ за вікном, мене накрило.

Це ж і є воно — моє просте людське щастя!

У Курта Воннегута був родич, який у подібні моменти усвідомлення вголос казав: «Ah, if this isn’t nice, what is?»[3]

Цілий день зберігалася прохолода. Дощ ущух аж о третій. Оксана встигла багато зробити. Годувала малюка й один раз вийшла на півтори години з візком, аби я зміг трохи пописати. Хай результатом я був невдоволений і, зрештою, написане відкинув, усе ж радів просто факту, що сьогодні писав.

— А-блу-блу-блу-бле-бле! — Оксана, щоб розважити малюка, поки міняє підгузок, молотить язиком, то стискаючи губи в трубочку, то розтягуючи їх. — А-блу-блу-бле-бле... магістр соціології... а-блу-бле-блу-бле! Ну, що я можу сказати, — повертає голову до мене, — нудно йому з такими батьками не буде.

— Ага. Хіба що соромно, коли стане підлітком.

Між іншим завантажуємо прання в машинку, кидаємо варити макарони та цвітну капусту. Обійдемося сьогодні без м’яса. З морозилки вчора не дістали, а по сосиски просто не хочеться виходити в магазин. Розслабимось.

По обіді я тягаю з каструлі ніжно зварену цвітну капусту. Її можна навіть не жувати, просто перетирати язиком об піднебіння.

У сина сьогодні не болів животик. За цілий день він плакав усього, може, хвилин п’ятнадцять. Ну добре — сімнадцять.

— Здається, — кажу Оксані, — у нас сьогодні іпостась Малюк Блаженний.

— Тьху-тьху.

— Тьху-тьху.

— Аґу! — відаґукується наш блаженний.

— І в кóго ти така сонячна дитина?

— Аґу.

— Тато — холерик із психами, мама — меланхолік із депресіями, а ти — такий сонячний! Спасибі тобі, маленький, що ти нами займаєшся. — Остання фраза не зовсім доречна, але ми її вживаємо як родинний мем.

Якось під вечір він мені «аґу», і я йому «аґу», він мені «ґиґ», я йому «ґиґ», і так ми вели діалог хвилини дві, аж він ощасливив мене до сліз.

Оксана прийшла до нас на ліжко, лягла поруч і погладила мене по голій спині.

— Га? Що?

— Та так, просто захотілося тебе погладити. Які ви в мене обоє...

Звісно, не завжди все так просто. Коли в нього болить животик — це пекло для всіх трьох. В один із таких днів ми з Оксаною вигадали рекламний слоган, який був би ефективним, але його фармацевти не використають:

«Посрала дитина — щаслива родина».

Ну, а сьогодні він лапочка сам по собі, без фармацевтики.

А коли починає пхинькати, я беру його на ручки й несу до центру кімнати. Він «зависає» із широко розплющеними очима, а я озвучую:

— Ого! Хто це там на стелі? А-а! Та це ж мій друг Лампа! Євлампій Володимирович! Це ж мій найкращий друг! А як він там висить? Це ж цікаво! А цікавість — це шлях у майбутнє!

Він затихає, óчки заплющуються з кожним гойданням, і я починаю нудити пісеньку, від якої він остаточно засинає:

І ввечері ми з Оксаною купаємо його. Звільняємо кухонний стіл, я його пересуваю на середину кухні й зверху ставлю ванночку.

Упродовж першого місяця малюк трохи боявся води, а тепер аґукає, ґиґає, дивиться на нас своїми світлими здивованими очима:

— Ого! Що це я відчуваю всім тілом? Таке круте! Я не знаю, що це, але це так прикольно! Ану я льопну ніжкою!

— Льопай! Давай! Усе можна! Давай всю кухню зальопаємо! І маму! І тата! Давай! Іще!