Читати книгу - "Навіщо Україні НАТО"

Членство в НАТО значно зменшує можливості для таких дій. Держава, що є членом НАТО, надійно захищена. Увесь час перебувати в стані підвищеної готовності до зовнішньої загрози немає потреби. З іншого боку, норми НАТО змушують політичні еліти відмовлятися від зовнішньополітичного авантюризму, зміцнюють міжнародну відповідальність та не дають можливості владі інспірувати зовнішні конфлікти задля вирішення своїх внутрішньополітичних задач.

На політичну ситуацію в державах-членах та претендентах на членство впливають норми НАТО. Норми, яких мають дотримуватися члени НАТО у своїй внутрішній політиці, закладено у преамбулі Вашингтонського договору. Це «демократія, індивідуальні свободи і верховенство закону»[16]. Згідно зі статтею 10 договору цих же принципів мають дотримуватися й претенденти на вступ до НАТО.

Бажання держав-претендентів на членство в НАТО гарантувати свою безпеку заохочує їх дотримуватися демократичних норм. Держави, що конкурували між собою за право бути запрошеними до НАТО в 1997 і 2002 рр., намагалися максимально виконати необхідні нормативи, щоб уникнути можливості відмови.

Інтерес до питань демократичного розвитку країн-членів Північноатлантичного Альянсу, традиційно зацікавленого насамперед у проблемах безпеки, пояснюється просто.

По-перше, країни НАТО об'єдналися значною мірою на засадах підтримки демократії та прав людини, на противагу тоталітарним державам. Демократія стала однією з головних «візитних карток» держав Заходу. Після зменшення загрози війни в Європі питання демократії виходить на перший план у процесах євроатлантичної інтеграції, оскільки зменшується загроза глобального протистояння, і таким чином зменшується вага військових пріоритетів, які НАТО розраховує отримати в результаті приєднання до нього тих чи інших країн.

Крім того, країна з авторитарним чи тоталітарним політичним режимом не розглядається Північноатлантичним Альянсом як союзник, надійний так само, що й демократичні країни. Адже в демократичних державах зовнішня політика перебуває під впливом громадської думки. У свою чергу, громадська думка не може змінюватися так швидко, як бажання осіб, що керують авторитарними чи тоталітарними режимами. Таким чином, від присутності в Альянсі тоталітарних чи авторитарних держав потерпіла б солідарність країн-членів та надійність НАТО.

Конкретні вимоги до політичної ситуації в країнах-претендентах на членство затверджені в Плані отримання членства в НАТО, прийнятому на Вашингтонському самміті НАТО в 1999 р.

Від країн-претендентів на вступ до НАТО очікується, що вони, зокрема, будуть:

• «демонструвати відданість забезпеченню верховенства закону та людських прав;

• вирішувати міжетнічні суперечності або зовнішні територіальні суперечки, включно з вимогами щодо відокремлення територій або міжнародними юридичними суперечками за допомогою мирних засобів відповідно до принципів ОБСЄ та із забезпеченням добросусідських відносин;

• ...встановити відповідний демократичний і цивільний контроль за їхніми збройними силами;

• утримуватися від погрози або використання сили в будь-який спосіб, що не відповідає цілям ООН;

• ...демонструвати відданість забезпеченню стабільності і процвітанню через економічну свободу, соціальну справедливість та відповідальність у справі охорони навколишнього середовища»[17].

Крім того, НАТО ставить такі нетрадиційні для організацій оборонного характеру вимоги, як обов'язковість поваги до національної культурної спадщини країн-членів, визнання їхнього внеску до цивілізаційного розвитку, особливих заслуг у формуванні і забезпеченні поступу демократії та прав людини у світі.

Усі нинішні члени НАТО, за винятком Туреччини, є демократичними країнами в традиційному європейському розумінні демократії. Це розуміння передбачає верховенство права, виборність ключових владних органів, підзвітність влади виборцям, систему стримувань і противаг між окремими гілками влади, повагу до прав меншин, повагу до прав людини, рівність громадян перед законом тощо.

Туреччина становить певний виняток із правила. У цій країні європейські інституції (зокрема ЄС та Рада Європи) подекуди фіксують порушення етнічних прав курдської меншини, деяких громадянських прав, зокрема права на свободу політичної діяльності. Крім курдів, це стосується й деяких представників релігійних ісламістських партій, діяльність яких обмежена світським режимом Туреччини. Рада Європи в 1980 р. навіть виключила Туреччину зі свого складу після того, як у цій країні було зупинено дію Конституції. Крім того, армія в Туреччині зберігає значний політичний вплив, тоді як на Заході переважає демократична практика цивільного контролю над збройними силами. Кілька разів з часу вступу Туреччини до НАТО військові впливали на відставку урядів, зокрема, в результаті перевороту в 1960 р., призначення військового правління в 1978 р., також відставки уряду ісламістської Партії процвітання в 2001 р. Призначення нових урядів, як правило, відбувається за погодженням з військовою верхівкою країни. Такий стан речей є політичною традицією Туреччини. Конституція 1961 р. навіть надавала військовим особливого статусу в державі, що уможливлювало запровадження військового або надзвичайного стану, створення тимчасових військових органів влади поряд із цивільними тощо.

Загалом у НАТО упродовж його існування були три випадки перебування членів, у яких були проблеми з дотриманням демократичних принципів, проголошених НАТО. Крім Туреччини, це стосується також Греції періоду правління диктатури «чорних полковників» (з 1967 по 1974 рр.) та Португалії.

У Греції режим полковників Г. Пападопулоса, С. Макарезоса і Н. Паттакоса порушував права людини, і в час правління цього режиму Греція змушена була вийти з Ради Європи, не чекаючи позбавлення членства.

У Португалії з 1932 і до 1974 рр. існував авторитарний режим, заснований Антоніу ді Олівейра (Салазаром), який характеризувався порушенням політичних прав громадян. Остаточно демократичний режим у Португалії було встановлено в 1976 р.

Таким чином, з 1949