Читати книгу - "Фрікономіка. Зворотний бік усього на світі, Стівен Девід Левітт"

іноземних кореспондентів. Та незадовго до її проведення ці двоє чоловіків померли — буквально з інтервалом у кілька годин — в одному шпиталі й від одного респіраторного захворювання. Представники поліції заявили, що нічого підозрілого тут не бачать, і розслідування не ініціювали. «Видається дуже підозрілим, що ці двоє чоловіків померли одного й того самого дня в одному й тому ж самому шпиталі, — заявив Міцуру Міяке, редактор журналу про сумо. — Однак ніхто не бачив, як їх отруїли, тому ці підозри підтвердити неможливо»27.

Була їхня смерть невипадковою чи не була, але ці двоє чоловіків зробили те, чого жоден борець сумо не спромігся зробити раніше: вони назвали імена. З двохсот вісімдесяти одного борця, охопленого вищенаведеною інформацією, вони точно вказали на двадцять дев’ять борців-шахраїв і на одинадцятеро тих, хто, за їхніми словами, залишилися непідкупними.

Що ми отримаємо, взявши до уваги ці свідчення двох викривачів під час аналізу результатів поєдинків? У змаганнях між двома ймовірно корумпованими борцями той, якому загрожувало зниження в рейтингу, перемагав приблизно у 80 % випадків. Однак у критичних поєдинках з імовірно чесним опонентом такий борець не міг виступити краще, ніж прогнозували його попередні показники. До того ж коли ймовірно нечесний борець виступав проти опонента, якого двоє вищезгаданих викривачів не назвали ані продажним, ані непідкупним, результати були приблизно такими ж спотвореними, як і тоді, коли в поєдинку зустрічалися двоє корумпованих борців — і це свідчить про те, що більшість тих борців, чиї імена не були названі конкретно, також були шахраями.

Тож якщо і борці сумо, і шкільні вчителі, і батьки, що користувалися послугами дитсадка — всі шахраюють, то чи маємо ми на підставі цього зробити висновок, що схильність до шахрайства є рисою, внутрішньо притаманною всьому людству? А якщо це справді так, то наскільки виразною є ця схильність до корупції та шахрайства?

Можливо, відповідь на це запитання криється в… бубликах. Візьмімо, наприклад, відому історію чоловіка на ім’я Пол Фельдман.

Свого часу Пол Фельдман плекав сміливі й великомасштабні мрії. Ставши в молоді роки фахівцем з економіки сільського господарства, він забажав боротися з таким світовим явищем, як голод. Натомість йому випала праця у Вашингтоні — аналізувати витрати на озброєння у Військово-морському флоті Сполучених Штатів. Це було 1962 року. Наступні двадцять з гаком років Фельдман і далі займався у Вашингтоні аналітичною працею. Він обіймав високі посади й заробляв великі гроші, але його якісна праця не завжди отримувала належне визнання. На різдвяних вечірках в офісі колеги зазвичай представляли його своїм дружинам не як «керівника дослідницької групи, що фінансується державою» (він справді був керівником цієї групи), а як «хлопця, що приносить бублики»28.

Історія з бубликами почалась як неформальний жест: керівник частував своїх підлеглих бубликами щоразу, коли вони здобували контракт на дослідження. Потім він вирішив перетворити це на свого роду традицію: щоп’ятниці приносив бублики, зазублений ніж і вершковий сир. Службовцям із сусідніх поверхів, які почули про бублики, захотілося й собі поласувати. У результаті Фельдману доводилося приносити близько двохсот бубликів щотижня. Для компенсації своїх витрат він установив коробочку для готівки, а на ній написав пропоновану ціну. Процент компенсації витрачених коштів складав приблизно 95 %; невеличку нестачу Пол Фельдман пояснював не чиєюсь скупістю, а просто забудькуватістю.

У 1984 році, коли в його дослідницькому інституті відбулася зміна керівництва, Фельдман окинув поглядом своє майбутнє і невдоволено скривився. Тож він вирішив полишити свою роботу й зайнятися продажем бубликів. Його друзі-економісти вирішили, що він з глузду з’їхав, але Фельдмана підтримала його дружина. Двоє їхніх дітей уже отримали освіту, третій мав невдовзі закінчити інститут, а кредит на придбання будинку вони вже встигли виплатити.

Об’їжджаючи офісні зони, що з усіх боків оточують Вашингтон, Фельдман знаходив собі клієнтів нехитрим прийомом: рано-вранці привозив до офісної кімнати відпочинку бублики та коробочку для готівки, а в передобідній час повертався, щоб забрати гроші й недоїдки. Це була комерційна схема, побудована на довірі й чесності, і вона спрацювала. Минуло кілька років, і Фельдман уже постачав 8400 бубликів ста сорока компаніям щотижня, заробляючи при цьому максимум того, що він отримував, працюючи аналітиком у дослідницькому центрі. Він скинув із себе кайдани затворницького конторського життя й став щасливою людиною.

А ще він, абсолютно ненавмисно, здійснив чудовий економічний експеримент. Фельдман від початку вів ретельну бухгалтерію свого бубликового бізнесу. І завдяки цьому, порівнюючи кількість зібраних у коробочки грошей із кількістю спожитих бубликів, він отримав змогу визначити чесність своїх клієнтів із точністю до копійки. Чи цупили вони його бублики? Якщо так, то чим за своїми характеристиками відрізнялася компанія, де працювали здебільшого крадії, від компанії, де працювали переважно чесні люди? За яких обставин люди схильні красти більше чи менше?

Це випадкове й побічне дослідження, яке здійснив Фельдман, фактично дало змогу ретельно придивитися до різновиду шахрайства, який уже давно спантеличував науковців і став відомим під назвою «посадові злочини», тобто злочини, скоєні службовцями. (Так, недоплатити грошей булочнику — це також службовий злочин, хоча й дрібний). Спроба висвітлити таку велику й складну проблему — посадові злочини — крізь призму діяльності торговця бубликами може видатися смішною. Та часто трапляється так, що одне маленьке питання допомагає пролити світло на великі й важливі проблеми.

Попри всю увагу, приділену таким компаніям-шахраям, як Enron, дослідники не надто розуміються на практичних аспектах посадової злочинності. Питаєте, у чому причина? А причина — у відсутності надійних даних. Основною особливістю службової злочинності є той факт, що ми дізнаємося лише про дуже малу частку тих людей, яких ловлять на гарячому в процесі шахраювання. Більшість розтратників живуть собі тихенько і в теорії вельми щасливо; службовців, які розкрадають майно та кошти компаній, виявляють не надто часто.

Але з вуличною злочинністю ситуація інакша. Пограбування перехожого чи помешкання або вбивство реєструється, як правило, незалежно від того, спіймали злочинця чи ні. Результатом вуличного злочину є жертва, яка зазвичай повідомляє поліцію про скоєний злочин; поліція збирає й узагальнює дані, з яких, своєю чергою, утворюються тисячі наукових праць, що виходять з-під пера кримінологів, соціологів та економістів. Але у випадку зі службовою злочинністю конкретної жертви не видно. Кого конкретно обікрали шахраї з корпорації Enron? І як