Читати книгу - "Коли настане день"

— Я теж хочу стільки знати. Ти навчиш мене?

— Так.

— І ти будеш моїм другом?

— Звичайно, якщо ти цього захочеш.

Соломія радісно посміхнулася чоловікові. Гордій посміхнувся їй у відповідь. Нарешті у неї буде друг! Дівчинка простягла руку, і на неї всівся кольоровий метелик. Соломія щасливо і дзвінко засміялася.

Соломія струснула головою. Навколо був той самий похмурий темний ліс. Стиха потріскували гілки в багатті. Цвіркуни ритмічно цокали, і звук віддзеркалювався у прохолодному нічному повітрі. Соломія зіщулилась і перевела погляд з вогню на Олексу.

— А в тебе велика родина? — запитала вона.

— Так. Я сьомий син.

— І що, у вас усі характерники?

— Я і батько.

— Зрозуміло.

Соломія взяла гілку та поправила хмиз у багатті. Олекса мовчки спостерігав за граційними рухами дівчини.

— То ти бачиш віщі сни? — нарешті промовив він.

— Так.

— Мабуть, це виснажує.

— Так, якщо щось страшне приходить. А тебе не виснажує, коли ти в чужу свідомість заходиш?

— Буває.

Соломія задумливо перевела погляд на вогонь. Олекса дивився на Соломію, роздумуючи, чи запитати, чи не варто, потім таки вирішив ризикнути.

— Скажи, чому ти ненавидиш хлопців?

Соломія різко повернула голову і подивилася на Олексу. Її погляд одразу став холодним і роздратованим. Хлопець не міг більше боротися зі спокусою. Він занурився в її очі і вчув, що летить все далі й далі. Через секунду він вже був у свідомості дівчини.

Олекса відчув, як спека миттєво оповила його, відбираючи сили й бажання рухатись. Яскраво світило сонце. П’янкий літній трунок наповнював повітря. Він побачив, що на лузі серед високої трави сиділа Соломія. На голові у неї був одягнений вінок із лугових квітів і трав. Сонячні промені грали на її довгому розпущеному волоссі, блимаючи мідними нитками на каштановому фоні. Соломія щасливо посміхалася. Олекса побачив гарного парубка, що сидів навпроти неї. Він закохано дивився на Соломію, його тонкі пальці ніжно водили по її обличчю. Їхні очі випромінювали щастя.

Раптом Олекса відчув, що Соломія виштовхує його зі своєї свідомості. Він вислизнув з її голови. От бовдур, як це він не зміг утриматись, сам все зіпсував.

— Не смій залазити до моєї голови!

Її очі палахкотіли гнівом. Дівчина рвучко піднялася, схопила свій наплічник, вийняла з нього ковдру, відійшла подалі від Олекси, лягла на землю, повернувшись до хлопця спиною, поклала голову на наплічник, накрилася ковдрою і закрила очі.

Гірське озеро блищало посеред ущелини. На небі яскраво світило сонце. Олекса йшов по поверхні води, як уміють характерники. Його фігура неначе сяяла у жовтогарячих променях. Він відходив все далі й далі, ось він вже на середині озера. Раптом налетів шквальний вітер, загуркотів грім та вдарила блискавка.

Соломія раптово прокинулась. Вона огляділася і поступово зрозуміла, що те озеро їй наснилося. Поряд біля напівзгаслого багаття спав Олекса. Дівчина відкинула ковдру і сіла. Вдалині вона побачила якийсь вогник. Зненацька почувся тихий плач дитини. Соломія витягла з наплічника маленьку полотняну сумочку з табличкою, піднялася і повільно рушила на вогник, пильно вдивляючись у пітьму. Плач був уже зовсім близько. Раптом вона побачила перед собою маленького хлопчика, одягненого у білу сорочку. Він дивився на Соломію, неначе хотів щось попросити. Соломія зупинилася і уважно вдивлялася у обриси дитини, що стояла перед нею. Несподівано земля під ногами у дівчини провалилася. Вона відчула, що її почало затягувати до болота. Намагаючись втриматися на поверхні, Соломія стала гарячково хапатися за траву, яка провалювалася разом із нею. Дівчина хапалася руками за землю, на мить піднімалася над нею, але вилізти не могла. Соломія, однією рукою тримаючись за поверхню ґрунту, іншою із зусиллям витягнула із кишені білу хусточку і кинула її дитині.

— Твоє ім’я буде Василь! — закричала вона.

Почувся тихий дитячий сміх.

— Дякую! — промовив хлопчик.

Він почав світитися і повільно підійматися наверх до неба. Соломія відчула, що її почало сильніше затягувати до трясовини. Вона силувалась виборсатися з цієї багнюки, але сили стали покидати її. Болото швидко засмоктувало дівчину, і ось вже тільки голова і права рука стирчали над поверхнею цього згиблого місця. Раптом хтось схопив Соломію за руку. Вона підняла голову і побачила Олексу.

— Тримайся!

Хлопець рвучко смикнув її. Він лежав на землі, підклавши під себе велику колоду. Олекса тягнув дівчину, поки вона не опинилася на поверхні. Вони відповзли подалі, перевернулися на спини та деякий час лежали мовчки. В них не було ні бажання рухатися, ні бажання розмовляти.

— Дякую! — нарешті вимовила Соломія.

— На здоров’я! Що, не змогла пройти повз загиблої душі?

— Як бачиш. Мені завжди було шкода потерчат. Вони не винні, що померли нехрещеними.

— Тоді наступного разу, як захочеться посидіти в болоті, клич мене за компанію. Щоб я даремно не бігав по лісу, шукаючи, де б мені провести час.

Соломія та Олекса посміхнулися один одному. Нарешті вони піднялися і почвалали до їхньої стоянки. Олекса провів рукою по одягу, і він став сухим. Вони добрели до багаття та лягли поряд, накрившись ковдрами. Соломія лежала, дивлячись, як невисокі язики полум’я світяться у темряві, і раптом її знову охопили спогади.

То була темна липнева ніч, освітлена яскравими вогнями багать, зірками, що блимали на небі, та оживлена давніми купальськими піснями, які чулися з усіх боків у густому теплому повітрі. Ніч напередодні Івана Купала. На березі озера Соломія побачила дівчат, вони пускали вінки на воду, загадуючи на судженого. Серед них була білява красуня, з довгим волоссям, висока і струнка. Вона дзвінко сміялась, а її віночок плив по воді, несучи знак про її щасливу долю. Подалі від них до берега повільно підійшла Соломія. Вона