Читати книгу - "Коли настане день"

несла у руках вінок із польових квітів, у який були вплетені волошки, ромашки та інші чудові рослинки, що рясно вкривають луки літніми місяцями. Соломія опустила свій вінок на воду і з завмиранням серця дивилася, як він повільно рушив по течії. Дівчина підняла очі і побачила, що білявка весело сміється, розмовляючи з подругами. Соломія опустила очі і зненацька скрикнула. Хвиля накрила її вінок, і він зник під водою. Дівчина стояла на березі і з розпачем дивилася на те місце, де хвилину тому згинула її надія на щастя. Вона попленталась до галявини. Підійшовши ближче, Соломія заховалася за деревом, спостерігаючи, як сільська молодь парами стрибала через багаття. До вогнища підійшов гарний стрункий парубок та білява дівчина, що пускала віночок. Вони взялися за руки, подивилися один на одного закоханими поглядами, розігналися і стрибнули через вогнище. Перестрибнувши, вони побігли далі, весело сміючись. Очі Соломії наповнилися слізьми. Не в силах більше дивитися на це веселе свято, на якому їй зовсім не було місця, вона помчала у глиб лісу. Дівчина добігла до гори і почала видиратися наверх. Через півгодини вона вже сиділа на верхівці обличчям до долини. Її спина здригалася. До неї підійшов Гордій, що взявся, як завжди, невідомо звідки. Він повільно опустився поруч, обійняв дівчину та ніжно пригорнув до себе.

— У твоє життя ще прийде кохання.

Раптом Соломія перестала схлипувати. Її очі стали холодними. Вона звільнилася від обіймів і випросталась.

— Ні! Досить! Я не хочу більше такого! Я не хочу любити! Не хочу! Цього більше не буде ніколи! Чуєш, ніколи!

— Ти не можеш заректися від того, що від тебе не залежить.

Погляд Соломії став холодним. Вона рвучко зіп’ялася на ноги і стала обличчям до долини. Її темне розпущене волосся розвівав вітер. Гордій теж піднявся.

— Більше ніхто і ніколи не змусить мене страждати! Я більше ніколи не буду плакати через кохання. Чуєш? Ніколи!

Соломія голосно промовляла, поступово переходячи на крик. Її слова звучали неначе клятва, розносячись відлунням у горах.

* * *

Прокинувшись, Олекса та Соломія заварили духмяного трав’яного чаю. Вони мовчки пили його з залізних дорожніх кухликів, стиха зиркаючи один на одного та інколи зустрічаючись поглядами. Соломія чомусь почувалася ніяково. Вона раз по разу згадувала той свій сон, через який вона прокинулася вночі, і їй було лячно. Вона завжди знала, коли сон віщий. От і цього разу вона відчувала це. Але це не його шлях, це її дорога — знищити табличку, яка могла змінити світ. Він просто допомагав їм у важких пошуках. Але чому тоді він ішов по озеру? А може, це не стосується цієї подорожі, і озеро було зовсім інше? Їй хотілося так думати і хотілося в це вірити. Та серце чомусь було не на місці. Але чому вона за нього так тривожиться? Хто він їй взагалі? Якийсь малознайомий хлопець, якого вона знає усього декілька тижнів. Чого раптом його доля має її хвилювати?

Соломія глянула на Олексу. Він тримав у руках кухоль, дивлячись, як небо над деревами світлішає та стає ніжно-блакитним. Раптом він глянув на неї, і його сині очі неначе зазирнули у її думки. Соломія знітилась. Вона сердито подивилася на траву під своїми кросівками. Допивши чай, вони позбирали речі та рушили уверх по схилу.

— То куди далі? — запитала Соломія, важко дихаючи від крутого підйому.

— Думаю, треба знайти якесь село і там запитати, як пройти до озера.

— І де те село шукати?

— Ну от виліземо на гору і подивимось, що є навколо. Думаю, десь неподалік має бути якесь.

Вони вийшли на верхівку гори. Перед ними розстелилася глибока низина, а у самому низу вони побачили хати, що простяглися уздовж дороги. Село було чималеньке і тягнулося уздовж дороги вліво і вправо.

— От бачиш! Зараз спустимось і попитаємо.

— Я їсти хочу, — сказала Соломія.

— Я теж. Думаю, там має бути якась кав’ярня. Ну або до магазину зайдемо, сподіваюся, він у них є.

Вони спустилися по схилу на дорогу та повільно рушили уздовж будинків, уважно роздивляючись навколо. Через декілька хат вони побачили кав’ярню.

— Ну от, зараз поснідаємо, — сказав Олекса і рушив до дверей.

— Почекай! — промовила Соломія.

— Що таке?

— А раптом це пастка?

— Ти так вважаєш?

— Ну хто знає, що ті чаклуни можуть придумати.

— Ти хочеш сказати, що це село несправжнє? Як у мультику про козаків, що у шинку нечисту силу ловили? — посміхнувся Олекса.

— Не знаю. Але мені якось не по собі. І село якесь пусте, геть людей немає.

— Може, вони ще не попрокидалися. Або вже десь на городах та у лісі щось збирають.

— Ти ж знаєш, що люди в селах рано прокидаються.

— Слухай, ти їсти хочеш чи ні? — розсердився Олекса.

— Хочу.

— Ну то не мороч голову, пішли. Якщо що, відіб’ємось.

Олекса рішуче відчинив двері.

Вони зайшли всередину та зупинилися у дверях, роззираючись. Відвідувачів було небагато. Кілька чоловіків пили пиво, дві жінки — каву. Люди обернулися на незнайомців. Хвилину вони з цікавістю їх розглядали, потім повернулися до своїх справ. Соломія та Олекса сіли за вільний столик біля вікна. За барною стойкою стояв бармен. До нього підійшла офіціантка — дуже гарна висока ставна дівчина з темним волоссям. Вона щось сказала хлопцю і глянула на Соломію та Олексу. Потім взяла блокнот і підійшла до них. Офіціантка подивилася на хлопця звабливим поглядом.

— Що будете замовляти?

— А що ви порекомендуєте? — мило посміхнувся Олекса.

— Зранку я рекомендую каву. Бажано у ліжко, — сказала офіціантка і підморгнула хлопцю.

— А як щодо гарніру? — запитав Олекса.

— Меню перед вами, — відповіла дівчина, спокусливо посміхнувшись.

Вона трохи нахилилась уперед, щоб покласти книгу з меню перед ним на столик.