Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Петлюра. Боротьба 📚 - Українською

Читати книгу - "Петлюра. Боротьба"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Петлюра. Боротьба" автора Максим Анатолійович Бутченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 64
Перейти на сторінку:
відклав перо, переплів пальці, і їхні витончені фаланги стали схожі на переплетення гілок. Скоропадський зітхнув.

— Я запросив тебе не пограти словами, як ти розу­мієш, — сказав він.

— Розумію, — тепер прийшла черга погоджуватися Петлюрі.

— Тоді ось що я хотів сказати: припини, — голос гетьмана став суворим.

— Припинити? Що саме? Дихати, бажати, відчувати? — у голосі Петлюри теж з’явилися металеві нотки.

— Ти сам знаєш, Симоне Васильовичу. Гадаєш, що я не в курсі — Винниченко затіває нову виставу. Господи, та ж вистави затівають інші, а потім мене назвуть маріонеткою! Воістину, немає справедливості на землі, — несподівано емоційно вигукнув Скоропадський.

— Якщо ти все знаєш, навіщо я тут? — грубо обірвав його Петлюра.

Гетьман знову глибоко зітхнув. Йому хотілося одночасно перервати й розтягнути цю розмову якомога довше. Немов дві стихії зіткнулися в його грудях, два взаємовиключні бажання.

— У глухому куті я, Симоне Васильовичу. Якщо німці підуть, а все веде саме до цього, то де шукати захисту? — Гетьман навіть трохи підвівся з крісла.

— Чому ти зараз просиш у мене поради? Коли я влітку цього року казав, щоб припинили грабувати селян, загравати з поміщиками й росіянами, — хіба ти мене послухав? Скільки твоїх радників бажають побудувати новий Кремль на берегах Дніпра? — прийшов час і Петлюрі ставити незручні запитання.

— Добре тобі говорити збоку. Я коли усвідомив, який тягар звалився на мене, — жити перехотів, — з розпачем сказав гетьман.

Петлюра хмикнув, заклав ногу на ногу і трохи нервово заворушив п’ятою.

— Ми ж не на сповіді, Павле Петровичу. А я не священик. Геть не той, хто тобі потрібен, — Симон Васильович почав розуміти, до чого хилить Скоропадський.

— Так, так, — знову просторікувато простягнув той.

За вікном розпочинався ранок. Барви ночі поступово м’якшали, бліднули, і тоді й чорнота змінювала колір — спочатку сіріла, місцями перетворювалася на темно-синю імлу. Гетьман встав, зі скрипом відсунув крісло, розвернувся і підійшов до вікна. Місто ще спало. Можливо, хтось буде стверджувати протилежне, але він любив це місто. Йому подобалося блукати його широкими вулицями, залитими сонячним світлом; вглядатися в блакитні звивини річки, милуватися пагорбами, на яких висипалися юрбою міські поселення. Зелені струмки дерев котилися по краях проспектів. Храми із золотистими банями уявлялися йому чимось позаземним, немов спущені з небес за часів апостола Івана. Він хотів померти в цьому місті. Від цього йому стало сумно.

— Я думаю, що глобальна причина всіх наших старань, усіх бажань чимось утвердитися на цій землі, своєю голослівною думкою, кричущими фразами, бажанням, щоб нас помітили — наша самотність. Не самотність у тому, що можна прожити без сім’ї, і не брак любові, а самотність людини як виду. Саме тому люди так прагнуть кричати, щоб їх почули; робити все, щоб на них звернули увагу; затівати вистави, тому що вони гонорові, — раптом промовив Скоропадський.

Він стояв спиною до Петлюри. Той і далі сидів у кріслі, дивився на постать гетьмана, який, здавалося, трохи зігнувся. Йому потрібно було б вистрибнути з вікна, всадити кулю в лоб, розбити свої думки разом із кривавою цівкою, яка бризками розлетиться з його тім’я. Йому потрібно було примусити себе ні про що не думати.

— Тому нас і тягне до Бога, бо Він позбавляє самотності життя. Ми приречені на пошуки, адже намагаємося знайти себе в нестямі. Самотність — ось головний мотив усього людського життя, — відповів Симон Васильович.

Павло Петрович так здивувався словам Петлюри, що різко, як при нападі, розвернувся і подивився на свого співрозмовника.

— Одначе, Симоне Васильовичу, ти дещо тямиш у житті, — простягнув гетьман.

— Якщо й тямлю, то лише дещо, — відповів Петлюра.

Він розумів, що вся ця словесна мішура, весь цей парад фраз, ходьба вишколених пропозицій — всього лиш прелюдія перед найголовнішим. Тим, навіщо його покликали сюди. А гетьман і далі стояв біля вікна.

— Будь моїм прем’єр-міністром, Симоне Васильовичу. Це — офіційна пропозиція, — немов актор, який відчуває, що настав час його діалогу, гетьман чітко продекламував заготовлену фразу.

Петлюра всміхнувся.

— Колишній ув’язнений тепер на службі в гетьмана? Ти так собі це уявляєш? — Симон Васильович здивувався.

— Не на службі в гетьмана, а на службі Україні, — Скоропадський знову заговорив заготовленою фразою.

— Ет, Павле Петровичу, ми говоримо про різні речі, зовсім різні, — з жалем мовив Петлюра.

— А постав себе на моє місце? Як би ти зараз учинив?! — гетьман раптом закричав. Уся його напруга, весь його трепет, усі його страхи немов вилилися в цьому крикові.

— Я ж намагався! Хіба я не хотів зробити так, щоб Україна стала державою? Українська Держава — хіба не так я її назвав? Чи не бажав я створити країну, в якій можна жити? Хіба не я… Хіба… — тут Скоропадський ступив крок і впав у своє крісло.

Знесилений, зневірений, пригнічений, пригноблений. Він майже був розчавлений своєю долею, яку сам і обрав.

— Я не зможу, Павле Петровичу. Не зможу, — прошепотів Петлюра.

— Що не зможеш, Симоне Васильовичу? Що? — гетьман сумно подивився на гостя.

— Служити тобі, адже саме тебе вважаю винуватцем наших бід. І мій висновок тут ні до чого, — сухо промовив Петлюра.

— Овва! Ну, на це я, звичайно, чекав. Що ж мені тепер робити? — Скоропадський підпер голову рукою і подивився на нього, немов сподіваючись почути те, що його здивує.

— Їхати. Негайно. Цієї ж ночі. Назавжди. Здати владу Директорії, — відповів Петлюра.

Гетьман спочатку ледь помітно всміхнувся, потім його рот розкрився ширше і він глухо, немов середньовічний герой у печері з драконом, засміявся. Його сміх лунав дивно, неначе з домішкою чавунних звуків, відтворених при зіткненні поїздів.

1 ... 13 14 15 ... 64
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Петлюра. Боротьба», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Петлюра. Боротьба"