Читати книгу - "Петлюра. Боротьба"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Пристаріле, похмуре обличчя гетьмана спохмурніло ще дужче, ніж до цієї розмови. Ні, немає шансу зберегти свою владу, якщо тільки не зважитися на вкрай ризиковані заходи.
— То, може, Симоне Васильовичу, мені знову тебе заарештувати? — запитав він і злобно примружився.
— Якщо вистачить совісті, — відповів Петлюра.
— Совість? Що таке совість у наш час? Немічний дід, що лежить на лаві старої хати й помирає на очах у бідної селянської сім’ї? Совість твоя… Нема її в цьому світі! — трохи підвищив голос Скоропадський.
— Є, — чомусь по-юнацькому сказав Петлюра і сам здивувався, чому так відповів.
— Ідеалісти чортові, — прошипів гетьман.
Він хотів було встати, але ноги вже не слухали його. Руки несподівано здригалися в короткому імпульсі, немов він уже не керує в цьому світі нічим, — ні країною, ні своїм тілом.
— Гаразд. Вибирай, Симоне Васильовичу: або ти зараз присягнеш, що не підеш бунтом проти мене, або засаджу тебе в Лук’янівку. І згною тебе там, як нікчемного смердючого хробака, — грізно, ніби пропускаючи через вузьке горлечко, а тому трохи з шиплячим звуком, промовив Скоропадський.
— Ти… як ти… смієш… після всього, що ти накоїв… — Петлюра зиркнув на співрозмовника й зустрівся з ним очима.
Зустрівся з геть порожніми очима!
Гетьман втомлено дивився на нього спідлоба, і тонка плівка вкрила його обличчя, наче віск, — він застиг. Симон Васильович остерігся сказати ще що-небудь, тому лише розтулив рота, і вирва його ротової порожнини стала схожа на чорну безодню, здатну затягнути в непроникну імлу — країну, місто, бідних і багатих, війська, мирних селян, сім’ю, що ховається в готельних номерах, і навіть його самого.
Розділ 5
Зранку 22 листопада дув колючий вітер. Іноді він посилювався і в надмірних, грубих пестощах нагинав стовбури дерев. А відтак піднімав у дикому танці жмути сухого листя, які сипалися на поїзд, наче торішні листівки Лютневої революції. На станції Фастів у чотирьох вагонах засідали п’ять членів Директорії, канцелярія, ставка — десять штабістів і десять січовиків з одним кулеметом. Біля вікна вагона-салону стояв Петлюра, позад нього Коновалець, а в дальньому кутку Винниченко. Годину тому пішов офіцер, який доповів, що Чорноморський кіш став на бік повсталих і підійшов до західних передмість Києва з боку Борщагівки. Почалися бої, а незабаром і в місті мало спалахнути повстання — підпільний Революційний комітет українських есерів і лівих есдеків повинен підняти бунт. Дві тисячі петлюрівців штурмували позиції гетьманців, і перемога була вже близько.
— Днями візьмемо Київ, товариші, — хрипуватий голос Винниченка розірвав тишу.
— Твоїми б вустами та мед пити, — відповів Симон Васильович.
Він повернувся до столу, на якому були розкладені документи й карта місцевості. Склянка з вистиглим чаєм стояла на краю. Коричнева рідина виднілася крізь прозорі скляні стінки — на ній застигла тонка плівка. Тут-таки лежав маузер, а в кутку стояла гвинтівка. Коновалець схилився над картою, злегка постукував пальцями по столу, і цей глухуватий стукіт був схожий на звуки далеких артилерійських пострілів.
Петлюра відсунув стілець, сів, закурив і аж тоді звернув увагу на Коновальця.
— Сил у нас замало, — сказав Симон Васильович.
— Це так, — протягнув Коновалець.
— Що там Болбочан?[16] Є від нього звістки? — Петлюра тримав сигарету, від якої тяглася вгору тонка нитка диму.
— Скоро Харків буде наш. Запорізький корпус готовий узяти владу в усій Лівобережній Україні, — відзвітував Коновалець.
— Добрі новини, — погодився Петлюра.
— Погано те, що вже зараз прийшло багато селян, а офіцерів немає. Та й отаманам я не довіряю, — висловив сумнів Коновалець.
Тут до розмови приєднався Винниченко. Він устав, підійшов до столу.
— Слід негайно почати створювати народні ради, — сказав він.
— Це питання поки що не на часі, — відгукнувся Петлюра.
— Тобто? Влада повинна належати трудящим, — голос Винниченка став дзвінкіший.
— Володимире Кириловичу, влада — це не дівка, щоб комусь належати, — відрізав Петлюра.
— Хто? Дівка? Дозвольте дізнатися, а чи не ви збираєтеся розпоряджатися нею, як заманеться? — обурився Винниченко.
— Я прихильник демократичного устрою, а не соціалістичного, — відповів Петлюра.
— Чи не маєте наміру звинуватити мене в симпатіях до більшовиків? — грізно промовив Винниченко.
— Звинуватити? Та ти сам себе звинуватив. Чи, може, забув, хто наприкінці минулого року закликав розпустити армію і створити міліцію? У висліді — поразка від більшовиків, тому що захистити схід і Київ уже не було кому, — не вгавав Симон Васильович.
— Припини розводити демагогію. Це була колективна помилка, — намагався відбитися Винниченко.
— Демагогія? А хіба ти не вірив у цю демагогію? Якщо так, то це і є твої переконання? — сердився Петлюра.
— Хіба це має значення? — бурчав Винниченко.
— Тоді що має? — не відступався Петлюра.
Тут втрутився Коновалець. Він відірвався від карти, зиркнув на членів Директорії.
— Може, не зараз? — суворо сказав він.
Винниченко так і залишився
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Петлюра. Боротьба», після закриття браузера.