Читати книгу - "Льонтом. Дороги і люди"

трохи завчасно. Позаяк нашого «земляка» ще не було, ми сховалися в тіні під бічною стіною адмінбудівлі. Недалеко була дорога, а на тротуарі бабця з внучкою торгували водою, «сємеч-ками», серветками. Під’їхали вони невеличкою тачанкою, подібною до наших кравчучок. Основний товар поставили у тінь, і лише одну пляшку води разом із іншим крамом бабця взяла з собою на розпечений тротуар. Внучка лишилася під стіною, неподалік від нас. Коли бабця продавала чергову пляшку холодної води, дівчинка підносила їй нову. Воду тут продають скрізь. І найбільше купують.

Близько третьої з’явився Музаффар, а ще невдовзі — Закір із тещею і двома малюками. З’ясувалося, що квартира зареєстрована на неї і ідолашна жінка мусить особисто тягатися з нами по всіх чергах. Я страшенно їм вдячний. Ніякого роздратування, ниття, невдоволення. Я дивуюся, радію й обурююсь спокою, із яким мама Закірової дружини ходила від віконечка до віконечка, терпляче зносячи кола місцевого кабінетного пекла.

В ОВІРі нас попросили заплатити десять доларів і п’ятнадцять тисяч сум[8]. Питаю, чи конче в різних валютах, чи, може, краще все в їхніх сумах? «Ні, — кажуть, — треба так». Заплатив. Один із отриманих документів — квитанція про конвертацію десяти доларів у національну валюту. Абсурд, але там принаймні чеки давали, а в більшість віконець гроші йшли просто так — ні тобі квитанції, нічого.

Коли узбеки питали нас про враження від їхньої країни, я чесно казав, що люди чудові, а система... Жахливо це все, самі знаєте. На то відповідали переважно по-риб’ячому, хоч я й певен, що ми добре одне одного розуміли.

Закінчилася та історія записами в паспортах, які засвідчували нашу тимчасову хорезмську прописку. Такі штампи давали можливість протягом місяця покинути Узбекистан, а потім знов повернутися і не морочити собі голову іякими паперами. Нам неймовірно пощастило. Доводиться часом чути нарікання на узбеків, що працюють в Україні. Всяке говорять, знаєте, але один такий — торговець шторами з Феодосії -разом із тещею і дітьми — він проводжав тоді нас на зупинку. Ми обмінялися номерами, і Закір пообіцяв зателефонувати, як буде у Києві.

Бути туристом (Хіва)

Тиха і приємна господарка, сусіди, котрих майже ніколи не бачимо, кімната на другому поверсі будинку типу «криниця», як у Львові, тільки в нас такі двори дуже вологі й білизна не сохне, а тут просто затінені, що неабияк цінується.

Ми жили у старому місті (Ічан-Кала) — захищеному ЮНЕСКО об’єкті з мінаретами, мавзолеєм, палацом. Територія оточена великим муром із чотирма воротами на різні сторони світу.

Хіва запам’яталася мені дітьми, що бігають голі-босі й кричать нам: «Hello»! Зусібіч махають руцями. Милі, невинні й засмаглі.

Дитинство малюків, котрі тут живуть чи просто вештаються поблизу роботи батьків (готелі, сувенірні лавки), мабуть, запам’ятається їм іноземцями, до яких вигукували невідомою нглійською мовою. Ці діти виростають поміж приїжджих французів, німців, шведів чи японців, як поміж іграшок. Колись вони згадуватимуть отих нестрижених і неголених у сандалях, шортах і з дорогими фотоапаратами, як можна згадувати ляльку, конструктор або м’яч.

Бачу цих узбецьких малюків і не можу про них не думати. Бачив ще море туристів із фотоапаратами. Звісно, в шортах, сандалях. Я теж на них схожий, тільки без дзеркалки.

Удень у центрі міста трохи більше місцевих, а ввечері, як заходить сонце і стає прохолодніше, на вулиці виходять вони. Тутешнім вже нічого тут робити. Розповзаються, вочевидь, по своїх житлових кварталах, занурюються в домашні клопоти й обов’язки. Ми там сьогодні хотіли знайти чайхану, в одному з них, з тих кварталів, але місцеві все показували на мури старого міста. «Йдіть у свою резервацію, там усе для вас зроблено», — так то Ланкою трактувалося, бо за межами туристичної зони з нами були привітними, але не такими, як звиклося. Там усе було їхнє, не призначене для чужинців, звичайне, яке є. Для нас там нічого, навіть посмішки наперед заготовленої. Хіба діти лишались такими самими: двоє хлопців за звичкою сказали: «Hello»!, а потім притягли на мотузці здоровенного пса, щоб Ланка клацнула їх із собакою на свій «Сапоп». І все, на тому кінець. Фото не треба. Діти глянули на дисплей, посміялися й побігли. Завтра будуть інші, хоча й схожі, туристи з подібними фотоапаратами.

Я ж починав з того, що під вечір вони захоплюють резервацію, аби виконати свою туристичну місію. Це виглядає так, наче запустили на об’єкт бригаду професійних екс-пертів-фотографів, що мають до деталей відзняти означену територію і пред’явити комісії звіт. Вони ходять порожніми терасами, вибираючи ракурси, знимкують зразки архітектури при різнім освітленні, витримці і т. д. Мінарет, музеї, мавзолей. Обходять їх із відчуттям вдало виконаної роботи і розчиняються у з’європеїзованих ресторанах, аби повечеряти. Наче випити після зміни, тільки тут особливо й не п’ють.

Не можу від них відчепитися. Ситуація нагадує необачно залишені солодощі в місці, де є мурахи. До вечора цукерки таки вкриються комахами, що помирають, хаотично бігаючи по своїй їжі. Туристи з фотоапаратами — броунів-ський рух. У кожного ніби є логіка переміщень, але якщо дивитися здалеку і за всіма, то це таки мурахи на шоколаді.

І ще. До певного часу місцеві здавались однаковими. Якщо не в підроблених адідасах, то в чорних штанях, чорних мештах і білій сорочці. Одяг безликий, базарний. Колись удома я так само зверхньо дивився на хлопців під сільським клубом, думаючи, що сам тут такий прошаре-ний, і зав’язав із коломийським (чернівецьким, франківським, хмельницьким, харківським Ба-рабашова) речовим ринком. Тепер дивлюсь на дітей, що вітаються з нами англійською. Для тої малечі всі ці приїжджі туристи приблизно од-накі: сандалі, шорти з великими кишенями, кольорова футболка/сорочка, бейсболка/панама, «№коп»/«Сапоп». Зовсім не конче уявляти себе хівинським малюком, я і без того бачу, що ми всі до холєри подібні.