Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Льонтом. Дороги і люди 📚 - Українською

Читати книгу - "Льонтом. Дороги і люди"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Льонтом. Дороги і люди" автора Богдан Ославський. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 35
Перейти на сторінку:

Усі ці зведення під один знаменник, стереотипи, хибні уявлення одне про одного і мовний бар’єр на додачу змушують мене казати людям неправду. Ми побудемо два дні в Хіві та й вернемося до Урґенча, де Музаффар і Закір допомагають зробити прописку. Вони запитають (знаю, бо Музаффар уже телефонував, аби потурбуватись про наше дозвілля), чи на мінарет підіймався, чи ходив по таких-то музеях. І легше мені сказати «ходив», «підіймався», аніж вдесяте у цій країні пояснювати, ЧОГО ми риїхали. Все тут передбачено. Все має свій порядок і місце.

Іноземець приїздить або як турист, або до родичів. Турист мусить мати папір, де засвідчено, що він таки турист. Якщо такого нема (а де взяти?!) — туристичну візу. «В України з Узбекистаном безвізовий режим», — пояснюємо в кунґрадському паспортному столі. «А як знати, що ви туристи?!» Турист має ходити по визначних місцях і фотографувати їх, також по музеях. Швидше за все, він прилетів літаком.

Для туриста все зроблено: кафе, готелі, сувенірні лавки, харч для фотоапарата... Тому й виходить, що ми приперлися, аби пофоткати архітектуру, клацнутись коло верблюда чи на ханському кріслі в традиційному вбранні й піти, куди усі ходять. Я вже стомився пояснювати, що мені справді цікаво, й відповідати так, як від мене того чекають: «Так, гарно, просто чудово! На мінарет виліз, у музеї ходив». Таке буває, коли випадково потрапиш до туристичного містечка. Питаєш, де тут можна попити чаю, а тобі показують у бік декорацій.

Тепер я хочу вирватися з цього контуру. Поїхати геть із Хіви. Може, згадувати, але не бачити. Вже на другий день почуваю себе в цьому страшно красивому місті незатишно. Усе тут розпечене і тверде, скрізь мури, пісок, каміння, мені бракує рослин. Згадую Ворзель, де влітку все розхристано й зелено. Дивно, невиразно, без конкретних практичних причин, не лише у Хіві, а в усіх сухих, кам’яних або глиняних цен-тральноазійських містах я почуваюся, як мав би чутися бедуїн в Антарктиді.


Я поїхав у цю подорож, аби повернутися. Зрозумів це лишень тепер, коли пишу і читаю в затишній готельній кімнаті, світячи налобним ліхтариком. Бо це поселення у Хіві, зупинка і відпочинок є лише випадковістю. Необхідність прописки змусила нас затриматись, а мали би їхати, як і досі, ночуючи то в смітниках коло траси, то в смітниках коло річки, в кращому випадку — на подвір’ї чайхани, а як дуже пощастить, то в добрих людей. Не мали би сил на записування, а лиш на те, щоби розкласти намет і лягти спати бодай на кілька годин, щоби прокинутись о шостій тридцять стомленими і поламаними.

Тепер, коли відпочиваю і думаю, що за день цей «мажорний туризм» закінчиться, визнаю для себе просту річ: мені не так дорога потрібна, як повернення з неї. Я не так їхати хочу, як сидіти потім і пам’ятати про цю їзду. Переживати мандрівку не всіма п’ятьма чуттями (знати голод, спрагу, втому, нужду і страх), а лишень безпечною думкою. Це мені змішалося в одну кашу зі страждання та задоволення. Точно розумію лише те, що дорога «туди» квапить мене, змушує рухатись до Киргизстану, бо передує дорозі «звідти».

Останнє — найчесніше. Я почав повертатися ще з того моменту, як виїхав потягом із Києва до Луганська, щоб потім перетнути кордон із Росією і рухатись далі на схід. І завтра, коли я поїду через Кизилкуми, віддаляючись від України, — також повертатимусь. А тут у Хіві — просто перепочинок.

Дорога сама приведе

У дитинстві я міркував собі, що ровером можна легко доїхати до Коломиї, а мотоциклом — до Чернівців чи Івано-Франківська. Автобуси не рахувалися — не самостійно. Про можливість їхати далі я не думав. Та мотоцикл мені тоді ще й не снився, а ровером за межі села виїздити не випадало. І ніби такі подорожі здавались можливими, але була ще одна перепона — дороги не знав.

«Добре от тому чи тому шоферові, бо знає. Та й усе пам’ятати треба: як куди їхати, де звернути... До Коломиї то зрозуміліше, але до Чернівців так далеко і стільки поворотів усяких», — приблизно таке тоді думалось. Це були часи, коли я не знав інших доріг, окрім сільських, в кращому разі шутрованих, і асфальтованої центральної. У Коломиї бував частіше, а до Чернівців їхалося хіба раз у рік — на Калинівський ринок. Звісно, я бачив ці дороги до міст, але ж не знав їх, а в селі треба знати кудою йти і куди повернути. Там немає поняття «траса» і більшість вуличок рівноцінні.

Отже, я собі думав, що має бути знання первинне, глибоке й самодостатнє. Знати дорогу до Чернівців, припускаючи, що нема автостради, мапи, дороговказів — це наче дивитися телевізор і розуміти, як він влаштований. Я вчився на фізичному факультеті й приблизно уявляю собі це барахло. Але як точно відбувається перетворення сигналу, отриманого антеною, аж до кольорового зображення на екрані, я не знаю (звісно, це можна списати на те, що я горе-фізик або ж фізик, а не телемайстер, та все ж... телевізор дивляться навіть гуманітарії). Тим більше, я не здатен пояснити, як зроблений звичайний транзистор. Не як влаштований, а саме зроблений. Простіше кажучи, в разі потреби я не зможу його виготовити ні самостійно, ні з допомогою добрих друзів. Я нізащо не склепаю навіть звичайної лампочки-сотки. Зате можу витесати топорище, засадити город і прийняти пологи в корови, якщо аж так спотребиться. Впевнений, що здатен збудувати який не який, але дім.

Користуючись Інтернетом та мобільним зв’язком, за деякими критеріями я знаходжуся одночасно ще й на рівні доби Відродження чи Середньовіччя. У своєму двадцять першому столітті я розумію значно менше, ніж знаю. Виявляється, нам потрібно не так багато.

1 ... 14 15 16 ... 35
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Льонтом. Дороги і люди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Льонтом. Дороги і люди"