Читати книгу - "Червоно-чорне"

Д. Мирон („Орлик“) — рядовий член в групі Головної, худий, високий і стрункий юнак, із спокійними розумними очима, один із найталановитіших наших юнаків, що не був у проводі лиш тому, що недавно прибув з „провінції“ (Бережан) до Львова. Був розстріляний німцями в 1942 р.»

В 1930 році на Галичині розгорнулася невелика громадянська війна. Спочатку українці, зважаючи на повне безправ’я, почали палити скирти польських колонізаторів, а потім поляки запровадили «пацифікацію» (заходи до «примирення»), в ході яких військо разом із парамілітарними організаціями застосовувало сили щодо українських культурних та громадських діячів і установ.

Ці події звернули увагу багатьох міжнародних видань (пораховано, що у Німеччині з’явилось 312 публікацій про «пацифікацію», в англомовній пресі Великобританії, США й Канади — 165, Чехословаччині — 40, в Італії та Франції по 20), а 63 англійські парламентарі звернулися з цього приводу окремим листом до Ліги Націй.

«Довго тліючий спротив українців проти крадежі їхньої незалежности вибухає у формі теперішнього бунту проти польського панування. Українці з Східньої Галичини не мають нікого, хто заступав би їх у Лізі Націй. Американські кореспонденти подають, що українські петиції і скарги просто викидалося завжди до смітника, бо в Секретаріаті Ліги Націй немає нікого, хто цікавився б тими людьми. А тому не можна дивуватися, що українці в Галичині вибрали інші, безпосередніші засоби, щоб заговорити про свої кривди».

«Акцією керує терористична військова організація, яка змагає до визволення Східньої Галичини з-під польської окупації та до створення, разом із теперішньою „УССР“, незалежної української держави. Ці підпали нагадують методи ірляндських терористів 80-тих років минулого сторіччя».

«Сьогодні, 13 серпня 1930 року, Львів був цілком відрізаний від світу тому, що члени Української Військової Організації знищили телеграфні й телефонні дроти, а також зіпсували дроти залізничної сигналізації. Зі Львова вислано спеціяльні локомотиви, щоб зустрічали над’їжджаючі поїзди й відпроваджували їх до Львова, поки відремонтується сигналізацію. Лише завдяки цьому поспішний поїзд, який ішов з Букарешту до Берліну, оминув катастрофу. Цей новий замах українців на комунікаційне сполучення, яке єднає Львів з рештою світу, є правдоподібно демонстрацією проти відкриття щорічних Східніх Торгів, у Львові, яке повинно відбутися наступного тижня... Поляки бояться ще більших заколотів восени. Тоді в Женеві відбудеться засідання Ліґи Націй і українці намагатимуться використати цей момент для своєї справи».

«Під час однієї моєї поїздки до Галичини мою увагу притягнули до себе нелюдські відносини в тому краю: у багатьох містах і селах польська поліція зганяла українських селян і жорстоко катувала їх без жадної видимої причини. Я вибрався в терен як лікар. В одному селі я знайшов п’ятнадцять скатованих українських селян. Польські лікарі відмовили їм лікарської допомоги, а українських лікарів, які намагалися їх обслужити, не допущено до них. Я заходився їх лікувати разом із чотирма іншими медиками, але під час праці нас усіх арештовано, запроторено до тюрми й обвинувачено в шпигунстві. Нам не дозволено порозумітися між собою, ані з адвокатом. Зроблено спробу закинути нам революційну діяльність, шпигунство в користь німців, у користь большевиків, чи врешті кинено закид, що ми вдаємо з себе висланців Ліґи Націй. Нас звільнено щойно після 24 годин на інтервенцію британської амбасади».

«Частина, шість мільйонів народу, веде розпачливу боротьбу в обороні перед денаціоналізацією поляками, боротьбу, яка останніми місяцями через нездатність Ліґи Націй призвела до відвертого повстання... Ошуканий у своїх правах народ удався до самооборони. Спершу вона мала характер демонстрації, щоб звернути увагу світу на невирішене українське питання... Заходи польського уряду звернені не лише проти таємної організації, яка виконує акти саботажу, але й проти непричетних українських культурних та економічних організацій по містах і проти українських селян по селах».