Читати книгу - "Червоно-чорне"

«Після десятьох років доводиться ствердити, що Польща не зробила нічого, щоб виконати взяті на себе міжнародні зобов’язання супроти українців. Не реалізовано ні автономії, ані не створено українського університету, сотнями замикається українські школи, а національні прагнення українців переслідується. Рівночасно з акцією винародовлення українців розпочато військову колонізацію і цим способом від українського хлібороба відібрано сотні тисяч гектарів землі... Кого ж може дивувати, що такі методи викликають лише ненависть? Сьогоднішні польські проводирі, які мають за собою революційну діяльність, мусять усвідомити собі те, що масу населення 7 мільйонів, як це є з українцями в Польщі, не дасться відразу зденаціоналізувати, та що в тому народі, крім історичної традиції й останньої визвольної боротьби, є свідомість того, чого в нинішні часи нація має право вимагати».

«Пацифікація України силою карних експедицій, є без сумніву, найбільш руїнницьким нападом, що був колинебудь зроблений на якунебудь національну меншість, та найгіршим порушенням зобов’язання щодо меншостей. Бож справді, протягом трьох тижнів нищено цілу культуру, і то високу культуру: кооперативи, школи, бібліотеки й інституції, що їх побудували українці впродовж довгих років праці, жертв та ентузіазму».

«Українці витримували з подиву гідною пасивністю, аж поки дехто із радикальних кіл почав палити скирти польських господарів. У відповідь на це на села наїхали відділи польської кінноти та поліції, без розбору арештовували та били селян. Ці операції робились таємно, але для сучасної історії не було найменшого сумніву, що тут відбувся один із найбільших актів насильства, що його коли-небудь у новітні часи було організовано. Точно невідомо, скільки селян побито, але обережний підрахунок вказує приблизно на 10000 осіб, з яких майже всі були невинні».

«По українських селах Східньої Галичини польська кіннота та поліція брутально б’є священиків і селян нагайками, ганебно ґвалтують жінок, здирають із селянських хат солом’яні стріхи, замикають школи, грабують кооперативні крамниці, нищать бібліотеки та грабують населення реквізиціями харчів... Становище українців невигідне ще й тому, що хоч вони творять найбільшу національну меншість в Европі, то проте не мають нікого, хто б боронив їхні права перед Ліґою Націй... Варварська поведінка вояків під час „пацифікації“ до такого рівня обурює українських селян, що в усій Східній Галичині панує небезпечний дух неспокою».

29 серпня 1931 року у курортному містечку Трускавець було здійснено атентат на відомого польського політика та парламентаря Тадеуша Голуфка...

Виконавці атентату, яких було двоє, потрапили в кімнату посла і трьома пострілами вбили польського високопосадовця. Зважаючи на сильну зливу, яка була того вечора, важко було виявити не лише сліди оунівців, але й відрізнити звуки пострілів від грому.

Атентат на Голуфка викликав гостру реакцію не лише польського суспільства, але й неоднозначне ставлення українців. Голуфко, який був заступником голови «Безпартійного Блоку співпраці з урядом» — проурядової польської партії, що підтримувала політику Пілсудського, належав до тих ключових осіб, які намагались налагодити співпрацю з українськими політичними колами.

Саме Тадеуш Голуфко презентував так званий «угодовський» напрямок переговорів між двома націями. Мова йшла про угоду, згідно якої українці отримають певні права, а натомість засвідчать повну лояльність до польської держави. Однією із гострих тем, які обговорювались на той час, стало питання відкликання українцями своєї скарги до Ліги Націй відносно масових знущань польської влади над українцями в ході «пацифікації».

Тадеушу Голуфкові відводилась роль примирювача між польськими та українськими політичними елітами. Проте в суспільстві існували й інші погляди на «угодовство» і саме цю сторону займала Організація Українських Націоналістів.

Рішення про вбивство Голуфка було прийнято надзвичайно оперативно, після того, як член організації, що був сторожем у пансіонаті, повідомив своїм керівникам про приїзд варшавського гостя до Трускавця.

За збігом обставин, людина, яка відповідала за атентат — Зенон Коссак, був випадково арештований поліцією напередодні замаху на Голуфка, таким чином поляки, незважаючи на свою агентурну сітку, яка була на той час і в рядах націоналістів, не змогли натрапити на сліди вбивць. І коли через два роки відбувся судовий процес, то на лаві підсудних знаходився лише Олесь Буній — вищезгаданий сторож пансіонату.

Вдалий атентат на Голуфка був справою зовсім нового покоління бойовиків. Тут вперше в ролі організатора з’являється постать майбутнього командира УПА Романа Шухевича, саме ж виконання атентату належало членам «дрогобицької п’ятірки» ОУН — Василю Біласу та Дмитру Данилишинові, які через рік стали найлегендарнішими постатями на Галичині.

Станом на 1931 рік український націоналістичний рух