Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » 1918. Місто надій 📚 - Українською

Читати книгу - "1918. Місто надій"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "1918. Місто надій" автора Максим Анатолійович Бутченко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 70
Перейти на сторінку:
ще нічого не встигла подумати…

– …але справа в тому, що я завжди був проти страждань. Ні, я не якийсь жалюгідний пацифіст, але надто вже все було кепське – батьківщина, цар, монархія. Усе вичерпало себе, усе зійшло на пси!

Тут почувся глухий, довгий стогін. Ганна здригнулася: спершу їй здалося, що звук лунає зі спальні Морозова, а якщо його тут знайдуть, то запросто можуть убити. Але потім звук повторився – цього разу зі старечими хрипами й високими нотами, і жінка зрозуміла, що він іде з кімнати матері.

– Вікторе Сергійовичу, даруй мені. Треба подивитись, як там матінка. Я мушу покинути тебе.

Ганна Дмитрівна підвелася, розправила сукню й завмерла.

– Так-с. Звісно. Не буду тебе затримувати.

Чомусь раптом постала звичка з минулого життя – він додав «с» наприкінці слова, хоча з давніх-давен так не робив. Твердою ходою Примаков попрямував у коридор, одягнув шинель, а жінка тим часом стояла біля стіни й уважно дивилась на нього.

– Якщо буде щось потрібно, ти лише скажи!

– Добре, Вітюню. Нехай Господь тебе береже!

– А це вже як Йому буде завгодно.

Примаков спробував пожартувати, але вийшло напрочуд недоречно, і він, ніяковіючи всією своєю шкірою, яка вмить похолола, вклонився і пішов геть. Щойно чоловік опинився у сутінках під’їзду, одразу відчув дрож у грудях, немов там дзвенів невідомий музичний інструмент. Примаков зійшов на перший поверх і опинився на Олександрівській вулиці. Зимовий вітер притиснувся до його щік, свіже повітря проникло всередину тіла, думки вистигали на холоді. Командир полку розвернувся й пішов униз до Хрещатика. Ноги самі повели його – здавалося, що широкі кроки намагаються вгамувати болісні рухи душі. Обличчя Ганни Дмитрівни плило перед ним, як та примара, що її Примаков бачив у кімнаті. Усе, що сталося раніше – війна, захоплення Києва, розмова з Муравйовим, – відсунулося на задвірки його свідомості, вкрилося снігом. Зостався лише її печальний погляд – і він манив до себе. Хіба краса не відображає сенсу буття? Тоді чому йому так млосно?… Чи існують для нього інші шляхи, інший плин часу? Примаков не знав, що собі відповісти. «Боже, Боже, якщо Тебе нема, то кому тепер молитися про позбавлення від одержимості?» – думав він.

Віктор Сергійович квапливо крокував, огинаючи поодиноких повільних перехожих. Він знову згорбився, аж зігнувся. Могло здатися, що його зріст зменшився вдвічі, скоротився до мінімальних величин, аби лиш зберегти його болюче серце, яке зараз аж розбухло від любові. Незвиклий до таких тонкощів, адже він роками плекав у кам’янистій душі скелі ненависті й злоби, Примаков раптом відчув себе слабким і нещасним. Як же йому бути, якщо все його існування заповнила одна жінка, що раптом повернулася з юності?

– Що там казав комдив? Не шкодувати нікого, адже це класова боротьба? Чорт забирай! Чого це я нюні розпустив?! Вона моя і належить мені по праву! І лише випадок відсунув її від мене на кілька років, – міркував уголос Примаков.

Перехожі сахалися високого дивного чоловіка з більшовицькими відзнаками. Ніхто з киян не міг признати в командирі червоного полку свого колишнього співвітчизника, тому що обличчя його змінилося до невпізнання в болісному приступі відречення. Не було жодної людини в місті, яка б зараз спромоглась зупинитися і заговорити з Віктором Сергійовичем, не боячись отримати кулю в лоба. Тому він брів безлюдною вулицею на самоті, і не було йому помічника, як немає підмоги тому, хто воліє розіп’яти власну плоть.

– Чого це я, наче панночка, переймаюсь? «Рай треба завоювати, він сам не впаде з небес». Хіба не так казав товариш комдив? Так! – останнє «так» пролунало у січневому повітрі, мов постріл.

Примаков знову розвернувся і пішов назад, до будинку на Олександрівській. Він поспішав, як поспішають на потяг, що ось-ось від’їде. Кілька хвилин, і знову – заповітні двері. Віктор Сергійович глибоко дихав, намагаючись привести себе до ладу після швидкого марш-кидка. Коли зрештою йому це вдалося, він ввічливо постукав.

За кілька секунд двері відчинилися, і з’явилася Ганна Дмитрівна.

– Вітю, ти повернувся? Щось забув? – вона перелякано дивилась на свого колишнього залицяльника.

– Ні… Просто… Розумієш… Я не можу.

– Що не можеш, Вітюсю?

– Не можу інакше, Ганночко. Якби ж я міг…

– Не лякай мене, благаю! Про що ти хочеш розповісти?

Примаков намагався відшукати слова, але був неспроможний, немов весь його лексикон зійшов нанівець, перетворився на крапки й паузи.

– Як би так це…

Віктор Сергійович подивився на жінку, що стояла, загорнувшись у тонку барвисту шаль. Вона стояла – там, на протязі – тендітна й чарівна, струнка й миловидна, тож у Примакова перехопило подих і він геть нічого не міг сказати, наче остовпів перед шкільним учителем.

– Я…

Командир полку почав був говорити, але не закінчив, усвідомивши своє безсилля перед хвилею чуттєвої ніжності, що накрила його серце, поглинула всю розсудливість. В одну мить він підскочив до Ганни Дмитрівни, не маючи сил більше стримуватись, а тоді почав пристрасно її цілувати, з усією чоловічою силою притискаючись до тонкого жіночого стану.

– При… пи… ни! Що… ти… со… бі… дозво… ляєш?

Жінка, застигнута зненацька, наче лань – мисливцем, намагалася видертись. Вона спробувала закричати й навіть вилаятись, але вуста Примакова щільно закрили їй рота.

– При… пини! – застогнала Ганна Дмитрівна.

– Не можу! Не можу… Кохаю, сил нема… Стужився за тобою… Немає в мене сил себе стримувати! – бурмотів Примаков,

1 ... 13 14 15 ... 70
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1918. Місто надій», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "1918. Місто надій"