Читати книгу - "1918. Місто надій"

– Та як… як… Відпусти! – нарешті Ганна Дмитрівна підвищила голос і спромоглася відштовхнути комполку.

Дзвінка луна, що пронеслася під’їздом, трохи привела Примакова до тями. Він важко дихав, наче загнаний кінь. На худому, витягнутому обличчі блищали очі, які здавалися величезними. Ніс вкрився рожевими плямами, а лоб – краплями поту.

– Не відштовхуй мене, Ганнусю. Немає життя без тебе, немає!

– Вікторе, що ти коїш?

– Не знаю, не знаю!

Примаков трошки відступив, мимоволі відводячи погляд. Усе змішалося. Що робити – незрозуміло.

– Просто хочу бути з тобою. Кохання у мені спало, а зараз я усвідомив усю його глибину.

– Хіба ж так можна? Розпусту чиниш, Вікторе Сергійовичу. Я заміжня і зраджувати Павлика не збираюся, – твердо мовила Ганна Дмитрівна й хотіла вже відступити за двері, але Примаков її затримав.

– Чекай-чекай. Павлика? Якого ще Павлика?

– Чоловіка мого. Він добряче розлютиться, коли дізнається, як ти чіплявся до мене.

Жінка намагалась залякати наполегливого прихильника, але згодом, побачивши, як змінилося обличчя Примакова, зрозуміла, що сказала зайве. Той почервонів, його фізію перекосила страшна гримаса.

– Стривай-стривай. Так, значить, Павлик… і він мене знає… Це Вітко?

– Ти просто повинен зараз піти!

– Ні! Ні-і-і! Він… Он як…

– Вікторе, я зараз почну кричати, якщо ти не підеш.

– Ні! Не треба. Тепер мені все зрозуміло…

– Тоді прощай!

– Лише одну мить, одну.

Примаков застиг, не даючи піти Ганні Дмитрівні. Він тримав однією рукою двері, а другою – жінку. Його обличчя закам’яніло, перетворилось на божевільну маску, і лише сухі, потріскані губи були живі. Він ледь чутно щось шепотів, спинявся і знову шепотів.

– Так от, – нарешті голосно протягнув він. – Я все зрозумів! Зрозумів, чуєш! Але ж хочу, аби й ти знала – щойно зустріну цього Вітка, уб’ю на місці. Це він украв те, що належить мені!

– Але…

– …і не буде йому порятунку ані вдень, ані вночі. Тому що ти – моя. І настане час – я знову прийду по тебе. Зрозуміла?! Прийду, знай це!

Тут Примаков відпустив і двері, й жінку, розвернувся і пішов униз, а згодом його силует розчинився в темряві під’їзду, наче каламутна й небезпечна тінь.

Павло Гаврилович прислухався. У гаю, що завмер на морозі, нікого не було. Лише потріскування гілок під пишним снігом та хрускіт старезних сосон і дубів. У темряві ночі чорні силуети рослин, здавалось, рухалися; виходило, що легкий хрускіт – це звук, із яким повільно крокує старе, покручене неначе артритом дерево, що не бажає доживати свій вік на одному місці. Просто як деякі люди… Адже рух – це спроба втекти від себе.

Уже не перший день українські бійці змушені були тікати. Лишивши Київ, вони часто зустрічали червоних на своєму шляху. Спершу українці спробували зайти в Житомир, але там засіла чеська армія. Довелось узяти курс на Коростень, щоб сховатися в хащах Полісся. Центральна Рада попрямувала в Олевськ і далі на захід, у Сарни. Там, біля лінії німецького фронту, стояла республіканська бригада, яка могла б допомогти відбитися від більшовиків, поки німці не увійдуть до України. Так, Брестський мир і домовленості з Берліном давали У.Н.Р. шанс – німці на четвертому році Першої світової потерпали від браку харчів і вирішили допомогти республіканському уряду в обмін на продовольство. Війна за їжу, як у прадавні часи.

Вітко із загоном гайдамаків прикривав тил відступу. Мав у розпорядженні один автомобіль, один кулемет, тридцять шабель та два вози провіанту. Ну, і ще п’ятдесят піхотинців. Подекуди вони стикалися з невеликими загонами червоних, але ті не були серйозною загрозою, однак Павло Гаврилович чекав на погоню, щодня думаючи про те, що орди більшовиків йдуть по їхні голови.

Він вслухався в каламутну темряву, але та відгукувалася лише приглушеним хрускотом. Курінний повернувся до вогню. Вони стояли на галявині, ближче до гаю, щоб у разі небезпеки сховатися в хащах. Величезне багаття палало, зігріваючи теплом з десяток бійців, які розташувалися півколом. Чоловіки розмовляли, намагалися присунутися ближче до оранжево-червоних хвиль над дровами. Кожне слово, кожне речення було про минуле: бої в Києві, втеча невідомо куди.

– Я так скажу, браття. Треба зібрати вільних козаків, які блукають без команди по волостях, і вдарити з тилу, – пропонував старий вусань, одягнений у потертий жупан та папаху із випущеною вперед синьою тканиною, складеною трикутником.

– Діло кажеш, – підтакував худий, як голобля, гайдамака, тонке й різке обличчя якого у рожевих відблисках здавалося виліпленим з червоної глини.

– А хто їх збере? – заперечив повненький чоловік у сільському кожусі, чоботях і старорежимному офіцерському кашкеті.

Як і багато солдатів у коші Петлюри, цей селянин вступив до українського війська за велінням долі. Ще три тижні тому він стояв біля чорного остова згорілої хати, яку підпалили більшовики, коли йшли через село штурмувати Київ. Зола, що залишилася від його будинку, змішалася з чорними рештками тіл дружини та батьків, немов підтверджуючи таким чином, що плоть є прах і тлін. Стискаючи брудні кулаки, селянин ще довго стояв по коліно в попелі свого минулого, не маючи сил поворухнутися й сказати бодай слово, немов боячись потривожити