Читати книгу - "Квіти на снігу"

Спускався в шахту один. Кілька разів ледь не задихнувся газом, що скупчувався в окремих місцях підземелля, як у балонах. Двічі згори падала порода, і заколи[7] тільки якимось чудом не розчавили, не перетворили мене на шматок кривавого м’яса – лише проорали своїми гострими краями криваві борозни на плечах.

Мене посилали на найнебезпечніші ділянки. Та чи й були тут безпечні? Десь поруч молоді чоловіки, переважно українці-західняки, безпаспортні втікачі з колгоспів, яким пригрозили: «Або в’язниця, або вербовка на Колиму», – бурили вертикальні штреки, орудували п’ятдесятикілограмовими молотами та дев’яностокілограмовими штангами. Коли бурили «вікна», порохова завіса стояла така, що один одного не бачили, марлеві пов’язки вже за півгодини ставали мокрими, потім наче зцементовувались так, що ні вдихнути, ні видихнути. Тож їх ніхто й не одягав – працювали без захисту.

Скільки тих, хто харкав кров’ю, поховала ця холодна земля! Скільком поламано ребра, руки й ноги під час обвалів! Нещасні раби з бригади комуністичної праці, які сахалися від мене, «політіческого», як від чуми. А я завжди один, завжди один. І під землею, і на землі. Хтось би вовком завив від того. А я після табірних бараків, набитих людьми, як іржаві консервні бляшанки – тюлькою, сприймав самотність свого бараку як благо. Я полюбив її. На самоті добре думалося. І навіть потроху римувалося.

Але скоро я відчув: колимські стражі не тільки стежили за мною зовні – вони намагалися пробратися в мій мозок, якимось чином прочитували мої думки. Ось і цю, про самотність як благо, прочитали. І зразу ж відреагували. О ні, вони не могли дозволити мені таке задоволення – тішитися самотністю. Я повинен був страждати, мучитися щохвилини, щосекунди. Невдовзі в мою барачну клітку підсадили кількох чи то алкоголіків, чи кримінальників, чи провокаторів. Вони доводили мене до сказу своїм нахабним намаганням втягнути у свою компанію, підпоїти, спровокувати бійку. Тепер мені не хотілося повертатися в барак. Навіть у цьому страшному підземеллі було краще, ніж там, нагорі.

Натреноване вухо за соту частку секунди спіймало загрозливий звук над головою. Я рвонувся назад, але ліва нога не встигла за тілом. Густа темрява вдарила мене по голові й відкинула в чорну німоту.

– Авелю, подивися на мене!

Чий це голос? Я намагаюся розплющити очі. Але повіки такі важкі, що навіть ворухнути ними не міг, не те що підняти.

– Авелю, ти бачиш мене?

Я напружився. Дивно, очі мої заплющені, але я бачив того, хто до мене звертався. Чоловік у сліпучо-білому одязі стояв метрів за п’ятдесят, на виході з підземелля, і простягав до мене руки. Зверху в тунель проникало сонячне світло. Але обличчя чоловіка не видно було: воно ховалося під білим каптуром, з-під якого на груди спадало волосся.

– Господи, це ти? – видихнув я.

– Я, Авелю.

– Але я не Авель, Господи! Я Авдій, Авдій Горнич.

– Мені краще відомо, хто ти. Підводься!

– Я не можу.

– Можеш! Можеш! Підводься!

– Але мене вбили, Господи! Я мертвий.

– Тут я вирішую, хто мертвий, а хто живий. Я, а не вони. Вставай. Іди сюди, Авелю! За мною йди! Наказую!

Я намагався виконати наказ, але повіки не піднімалися, тіло не слухалося. Ще раз… Ще… І ще… Щось сліпучо-біле кресонуло по правій зіниці. З-під повіки викотилася сльоза. Ще одна. І ще. Сльози стікали обличчям, скапували в ліве вухо.

– Молодца! Молодца, Авель. Моя знала, моя казала: ти олень, ти живучий олень… Його дух не покине твоя…

Хтось нахилився наді мною, торкнувся чола, витер з обличчя сльози чи, може, кіптяву. Аліт! Евенк! Маленький дивний евенк! Вічний кочівник із непереборною потребою мандрів, яка змушує його пробиратися від Якутії до Колими, від Колими до Чукотки. І скрізь у нього є хтось, з ким йому треба просто помовчати, і скрізь його чекає хтось, кого треба пригостити смачним дуктемі[8] з риб’ячого мяса та борошна з риб’ячих кісток.

За місяць до того, коли я вже знемагав від надривного кашлю, що висотав із мене всі сили й почав окроплювати кров’ю сіре харкотиння, перемішане з рудою підземною кіптявою, привіз мені вічний евенк слоїчок песцевого смальцю і якусь густу настоянку з тайгових корінців і трав. І звідки він знав, що худющий довготелесий спецпоселенець, якого він уперто називав Авелем, заходиться від кашлю? Не міг же він чути оте моє бухикання в тайзі, долаючи десятки кілометрів на своєму олені. Чи все-таки міг?

Після тієї його настоянки поплив я кудись на гарячих хвилях, поплив туди, де переплелися й аромати незнайомих трав, і запах шкур та хутра, і глухі звуки бубна, у який бив евенк, кружляючи навколо мене в шаманському танку й усе більше впадаючи в транс. Крізь ту суміш запахів і звуків пробрався я в царство міцного й спокійного сну, після якого ніби заново на світ народився.

Я знав, що каральна система залучала північних жителів до виловлювання в лісах політичних утікачів із таборів, оплачувала ці юдині послуги грошима