Читати книгу - "Квіти на снігу"

і ящиками горілки, деморалізуючи й споюючи таким чином місцеве населення. Але знав я й те, що є люди, які не вписуються в залізну схему системи, які не піддаються її безбожним законам, залишаючись поза нею й над нею. Вони витворюють свій духовний світ і живуть за своїми законами. Як отой залізничний контролер під Москвою, як цей мандрівний евенк, дивний «білий» шаман.

Аліт учив мене довго дивитися на золоті сопки, угадувати за шурхотінням модрин погоду, мовчати й слухати голос Півночі, звільняти душу від болю й вбирати енергію природи. Я дивувався: чого цей північний чоловічок, наче випірнувши одного замороженого вечора з білого безмежжя чужинської землі, так прикипів до мене? Зі звичайного людського співчуття й милосердя, якого вже давно не стало в цьому каторжному місці? З якогось незбагненного відчуття рідкісної на цій планеті спорідненості душ? Але хто простягнув між нами, досі не знайомими, цю невидиму ниточку спорідненості? Хто зв’язав непояснимими узами двох чоловіків із різних куточків Землі, з різних культур і традицій? Може, цей евенк – Божий посланець? А може, сам Бог у тілі маленького евенка приходить до мене в ті хвилини, коли моє терпіння доходить до межі, а життя передчасно зависає на волосині?..

Ось він знову тут. Чому? Як він дізнався? Як тут опинився? Як дістав мене, вмираючого невільника, з-під землі? Може, вибухом газу мене викинуло на поверхню, а евенк якраз випадково проходив і?.. Але я давно не вірив у такі випадковості. Десь там, над нами, ці випадковості давно сплановані й припасовані до наших ліній життя.

– Моя твоя не покине! Тримайся!

Евенк узяв мене попід пахви, підняв. Моє понівечене тіло, що досі не подавало жодних ознак життя, пронизав гострий біль – від чола до пальців правої ноги – і я провалився в чорну німоту. Скільки там перебував, не знаю. Прокинувся від якогось блаженного заколисування. Ніби соснове ліжечко-колиска, яке змайстрував тато й розмалювала старша сестра, тихесенько погойдується й поскрипує на новенькій підлозі. Вліво-вправо, вгору-вниз… Вліво-вправо, вгору-вниз… І цей такий знайомий запах соснової живиці… Тільки маминого голосу не чути. Хто ж тоді мене колише? Хто? Мені стало тривожно й цікаво. Повільно розплющив око, тільки праве, бо на ліве ніби хтось гирю поставив і її ніяк не зрушити.

Спочатку погляд потонув у чомусь безформному, молочно-сірому. Тоді повільно піднявся вгору й зачепився за зоряне небо. Це ж ніч, чомусь страшенно зрадів я, це ж зоряна ніч! І одразу ж згадав: ніч не в моїх рідних Залісцях, а на Колимі. Ледь помітні синювато-жовті хвилі накотилися з-за голови, пронизали темряву, освітили небо. «Це далекі відблиски північного сяйва», – здогадався я.

Нарешті мій погляд наштовхнувся на білі крони дерев. Вони зникали, з’являлися, миготіли й змінювалися, ніби картинки в калейдоскопі. Унизу, під головою, поскрипував сніг. Тілу стало тепло й боляче, тільки лівої ноги я й досі зовсім не відчував. Намагався поворухнути нею, щоб пересвідчитися, що вона таки є – хай обморожена, покалічена, але є. Не чути. Зовсім… Крізь тонкий аромат живиці пробивався густий запах оленячих шкур. Зрештою він переміг і повністю заповнив мої бронхи й легені.

Попереду погавкували собаки. Я не знав, чи це вони мене везуть, чи, може, просто біжать за евенковим оленем, запряженим у сани. Але то не так важливо. Головне – я живий, я вдихаю аромат снігу й хвої, хутра й шкур, оленячий піт і морозяний вітер. Я їду. Куди? У царство духів? До гирла Світової ріки? Та куди завгодно! Головне – подалі від своєї підземної тюрми. Яке блаженство! Гострий біль ввірвався в це блаженство, мов кульова блискавка у відчинене вікно, і вибухнув. Але я вже втік від нього – занурився в теплу темряву забуття, як немовля у купіль.

Прокинувся від вогню, що палахкотів поруч, від якихось дивних гортанних звуків, від ударів бубна. Над головою зведена в конус похила площина чуму. Над самісіньким моїм обличчям кругле вилицювате лице старої жінки з розтріпаним сивим волоссям; вона щось шепоче, примовляє незнайомою мовою, робить різкі рухи, змахує руками. За нею стоять двоє дівчаток-якуток. Жінка проводить долонями по моєму скутому болем тілу, складає мої потрощені кістки, як розсипану на піску мозаїку. Кульова блискавка знову вибухає під черепом, і я вкотре рятуюся пірнанням у літепло. Мамин голос заколисує біль, заспокоює:

– Ходить сон коло вікон. А дрімота – коло плоту… А-а-а… А-а-а…

– Спи, Авелю, спи. Сон допомагає. Сон – це найкращі ліки.

Соснова люля знову погойдується. Вліво-вправо, вгору-вниз… Вліво-вправо, вгору-вниз… Поскрипує підлога. Ні, це не підлога. Це сніг. Сніг? Чому під колискою сніг?

Я розплющив очі. Тепер уже обома побачив небо. Дерев не було. Зате кольорові пасма Північного сяйва тепер яскравіші. Отже, я знову їду в тому ж напрямку – туди, де Північне сяйво виривається з надр Полярної ночі. Туди, куди мене покликав Всевишній з обличчям маленького евенка, «білого» шамана.

Від ночі день, як олень, утікає. Кричать услід модринові гаї. Усе міняється, й нічого не минає. Все на круги повернеться свої…

Чиї це рядки? Де я їх чув? Хто мені їх нашептав? А-а-а… У бараці… Уночі… Коли місяць пробивався знадвору крізь ласиці