Читати книгу - "Карусь і ми"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я розглядала свого співрозмовника. Хлопець він невисокий, обличчя таке ж біле й веснянкувате, як у батьків, волосся трохи темніше, так що скидалося на бронзове з милим золотистим відтінком. Воно було розчесане набік, завжди дбайливо укладене в м’які хвилі та ще й напахнене.
— Мама знову матиме дитину, — заявив Мал. — І тому я стараюсь дещо заробити. Вночі я працюю в барі внизу. Прибираю із столів посуд і возиком звожу до кухні. Платять мені небагато, але «вейтерки» дають мені дещо з своїх «типів».
За стіною плач дітей. З хати стирчала на ґанок чорна від сажі рура. Нею виходив запах страв і вонь дитячих пелюшок. Пані О’Ші носила на руках немовлятко, друге ледве вчилось ходити, держачись маминої спідниці, двоє інших повзало по землі. Далі одне за одним щораз старше аж до дівчинки-семилітки, і врешті Малькольм. Усі діти здоровили мене привітно, і згодом я давала їм цукерки.
— Можу вам помити авто, — пропонував Мал. — Мию наше в суботу, то помию й ваше. Два з половиною доляра.
Мал познайомився з Карусем і став його доглядати.
Але, хоч Каруся дбайливо мили, від нього неприємно тхнуло котами. Бо мій ґараж був їхнім житлом ще довго перед тим, поки ми з Карусем переселились до цього дому.
— Що зробимо з тими котами, Мале? — я радилась у хлопця. — Страшно тхне від мого Каруся! Щоправда, я люблю котів, але у возі я аж задихаюсь від їхніх запахів.
— О, з ними тяжка справа! Вони влазять щілиною попід дверима. Завжди живуть у ґаражі і, коли їх якось прогнати, завжди приходять нові.
— Чиї ж то коти? — я питала. — У нас кожен кіт мав господаря та й жив у його домі. Невже вони не мають господарів?
— Ні, вони безпритульні, волоцюги. Навіть, як би їх узяти до хати, вони не жили б там. Вони люблять свободу.
— Що ж вони їдять? Хто годує їх?
— О, це дуже проста справа! Вони ловлять щурів, комах і все, що вдасться. Окрім того, їдять відпадки з бочок на сміття. Ну, і дехто виносить їм їжу.
Справа дійсно не була легка. В ґаражі було доволі барахла, але його ніхто ніколи не рухав. Раз хтось покинув, то другому не хотілося платити за вивіз. Барахло стояло й лежало, приперте до задньої стіни, було присипане пилом і сповите павутинням. Там, під цим барахлом, і гніздилися коти.
— Замести ґараж можу кожного разу, коли митиму віз, — казав Мал. — Але не більше! Усе, що приперте до стін, мусить так і залишитись. Я говорив навіть з татом про це, але він тільки махнув рукою і сказав: «Безнадійне». А йому придалось би кілька «екстра баксів».
Мал був розумний хлопець. Часто уживав слів і речень, до яких привик у школі чи на вулиці. Навіть не знаю, чи відповідники знайшлись би в нашій мові. А вже школярська мова зовсім відмінна від літературної англійської. Але Мал вживав її мало. Помітивши свою помилку, зараз же переходив на поправну мову. Він розумів, що я не ходила до школи в цій країні, то відкіля мені знати ще одну мову: американську шкільно-вуличну?
Все ж, коли раз я не зрозуміла чогось складнішого, він таки забажав знати, звідкіля я, та якою мовою говорю.
Моя країна— Я, Мале, з Европи. Країна, з якої походжу, називається Україна, а нарід, що живе там — українці, — стала розказувати я.
Ми сиділи на східцях, що вели з ґанку на подвір’я. На них ми сідали не раз, коли нам кортіло порозмовляти. Крім того, на них гралися ірландські діти. Ляльки, м’ячі й механічні іграшки лежали порозкидані, інколи й уночі. Було приємно дивитись, як гралися дітлахи. Внизу, на подвір’ї, хлопці грали в бейзбол. Інколи пробіг кіт чи з гавканням вдерся від провулка пес. То було життя на «задньому городі» — так тут називають це місце.
— Чи «Юкрейнієнс» — те саме, що «Юкіс»? Я бачив на телевізії таку групу. Але ті грали в «сакербол»!
— Так, це те саме. Тільки ж у нас удома ніхто їх так не називає. Це вже спрощена та скорочена назва, що постала в цій країні. Тут люблять усе, що можна коротко написати чи вимовити. Отож, Україна, Мале — це простора країна, що лежить в південно-східній Европі. Дай олівець, а накреслю її тобі.
— Зараз, зараз! Не потрібно! Я принесу свій атлас. Там є й Европа.
Розкривши атлас, ми знайшли на сімдесят третій сторінці Росію. А власне: УССР = USSR.
— Та це ж Росія! — заявив Мал, коли я показала йому причорноморську країну. — Це комуністичні Сполучені Штати. Знаю про них зі школи. Але, де ж та Україна?
Я стала розказувати Малові про антів і скитів, про половців і печенігів. Тільки так, коротко. Бо для нього це теж не була Україна. Швидко я перейшла до княжої доби та стала розказувати про Святослава й Володимира, про Ярослава та його нащадків. Баталії захоплювали хлопця, блиск Візантії і геройство болгар, нарешті похід монгольських орд переносили його в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карусь і ми», після закриття браузера.