Читати книгу - "Чарівна діброва"

«… а Ларисці вже покращало.»

«… допитували. І завжди: чи знаю професора Остапа? І де він? І коли його бачила? І щоб знову прийшла.

… не бачила його, хоч і знала. Та він, мабуть, знав краще, що не можна залишатись, і ще перед їхнім приходом покинув місто.»

«І знову… Визначив побачення на вулиці. І тоді я взяла возик з дитиною, і ми поїхали йому назустріч. Не було нікого. Мабуть, незручно йому було чіпати маму з дитиною.»

«… а Відень уже не горів і вже був поділений на сектори, і Лариска видужала, і ми знайшли хату в американському секторі і швидко, непомітно серед людського муравлища пробралися туди».

Музика втомилася. Досі вона ревла й кричала та горлала твісти. Заспокоївся конвульсійний тумульт сучасности, біла німфочка покинула аренку, вступила в сутінок і, приєднавшись до мами, забіліла серед дерев.

«… і вже нас не знайшли більше. А відтіля — на Захід».

Хтось іще наспівував, ідучи дібров’яними стежками. Серпик місяця купався в озері, розкривши обійми великій зорі, що дрижала на небосхилі. І тарахкотіли цвіркуни.

Вони ніколи не бачили його. Більшість з них не бачила ніякого моря. Вони або вже народилися в цій країні, або приїхали сюди малими дітьми. Може, морем для них була ванна, в якій пускали свої човни, в якій бігали їхні моторівки, що їх накручують дитячими ключами. Може щойно Дібровське озеро стало для них символом моря тоді, коли вони вчилися плавати й озерна глибінь полохала їх так, як би це робило море. Вони, Чорноморці, найстарші, ще з дому. Всі інші з тої пори, коли на озеро Сент Клер спустили судно, піднявши на ньому прапор Чорноморської Фльоти. Може, їхні батьки чи брати плавали на Юрієві Побідоносцеві і мали щастя піднести український прапор на щоглу міноносця Завидного. А може тільки їм хтось казку розказував. Чарівну казку юних днів.

На пластовому майдані — щогла. То нічого, що вона не на кораблі Чорноморської Фльоти. Для них вона — символ.

Пластуни стоять у лавах. Лунає наказ:

— Стати до борту! На прапор і гюйс! Струнко! Український прапор піднести!

Стають мовчки плечима до борту, лицем до щогли.

Скидають шапки.

Салют!

Лопотить полотнище на вітрі, а молоді обличчя йому навздогін, і очі наввипередки з вітром.

… Чи то княжі судна? Може, Олег веде свої човни на Візантію?

Плещуть весла об хвилі, б’ють об облавок, стрибають і співають відвічну пісню морських просторів.

…Примкнімо очі, погляньмо в глибину спогадів-мрій наших. Шумить-бушує Чорне Море. Біжать білогриві хвилі, наскакують одна на одну і підносяться у височінь, наче гори. У проваллях лушпини козацьких байдаків. Ними грається море.

На Чорному Морі, на білому камені — буря!!!

Скиглять чайки. Гримлять хвилі: сказилося море!

Не злякає!

Стихає буря.

Темносиня гладь. Злегка шумлять хвилі. Сонце тоне в Босфорі.

Гордо пнуть груди кораблі, ріжуть хвилі крейсери, і гармати наставили свої дула в простір. Вони бережуть права українського народу до його моря та до його землі. Ковані крицею крейсери й підводні човни наших днів. Он, тільки перископи видно. За хвилину й вони поринають у морських глибинах, а морська гладь усміхається до небес і простору. Усміхається так, як обличчя пластунів назустріч морським походам. Бо вони