Читати книгу - "Кар’єра Никодима Дизми"

Дизма встав з лавки і попростував до палацу.

Вечеря складалася з кількох страв, — їх мовчки, безшелесно подавав проворний, холодно-чемний лакей. Настрій за столом був трохи ліпший, ніж при сніданку Куницький, чи то пак Куник, менше торохтів про справи, рідше звертався до Дизми, натомість засипав своїми балачками дружину і дочку, розпитуючи їх про покупки.

Пані Ніна відповідала ввічливо, але зимно, Кася ж тільки зрідка кидала коротке «так» або «ні», а на більшість батькових питань просто не обзивалася. Після чудної розмови з Понімірським Никодимові вже зовсім невтямки було, чим пояснити цю зневагу дочки до батька, зневагу, що межувала з образливим нахабством. Кортіло бодай трохи оговтатись, він сушив голову над тим, як це зробити, але так нічого й не вимудрував.

Повечерявши, Куницький запропонував погуляти, і хоч Кася здвигнула плечима, пані Ніна відповіла:

— От і добре, я з радістю пройдуся.

Ідучи попереду з чоловіком, який постукував товстим ціпком і лишав за собою смугу диму від сигари, вона повернула до парку, але не в той бік, де вже був Дизма. Там росли густі старі дерева, а тут були переважно газони та клумби, тільки де-не-де на тлі темно-шафірового неба видніли мальовничі групи струнких дерев.

Никодим зостався в товаристві Касі. Обоє мовчали. У парку було зовсім тихо, і вони чули, як про щось неголосно гомоніли Куницькі. Смішно було дивитися на це подружжя: він — маленький, неприємно вертлявий стариган, який без угаву торохтів, невпинно розмахуючи руками, і поряд — жінка — молода, струнка, мов тополя, йшла рівною, спокійною, плавною ходою.

— Ви граєте в теніс? — озвалась Кася.

— Я? Ні. Не вмію.

— Дивно.

— Чому дивно?

— Ну, бо тепер усі чоловіки грають у теніс.

— У мене, знаєте, ніколи не було часу навчитися. Я вмію грати тільки на більярді.

— Он як? Це цікаво, розкажіть мені… Вибачте, — раптом кинула вона і побігла до клумби.

Дизма став, не знаючи, що йому робити; Кася повернулася з кількома стеблинами тютюну в руці. Ще здалеку чути було п’янкий запах цих квітів. Дівчина піднесла їх до обличчя Никодима. Той подумав, що Кася дарує квіти йому, зашарівся і простягнув руку.

— Е ні! Це не для вас. Понюхайте! Чарівний запах, правда?

— Так, гарно пахнуть, — відказав, зніяковівши, Дизма.

— А ви, здається, дуже самовпевнені.

— Я? Чому? — щиро здивувався він.

— Ну, бо ви гадали, що це квіти для вас. Видно, жінки часто дарують вам квіти?

Ніколи в житті жодна жінка не дарувала Дизмі квітів, одначе він про всяк випадок відповів:

— Трапляється.

— У варшавському вищому світі вас, буцімто, вважають за сильну людину?

— Мене?

— Батько мені казав. Ви таки й справді схожі на… Ага, то ви граєте на більярді?

— Майже з дитинства, — мовив Дизма, пригадуючи собі маленьку задимлену більярдну в цукерні Аронсона у Лискові.

— У нас дома теж є більярд, але ніхто не вміє грати. Я б охоче навчилась, якби у вас знайшлося для мене трохи часу…

— Ви? — здивовано перепитав Никодим: він ніколи не уявляв собі, що жінка може грати на більярді. — Це ж чоловіча гра.

— А я саме й люблю чоловічі ігри. Навчите?

— Охоче.

— Можемо почати хоч зараз.

— Ні, — відрік Дизма, — сьогодні у мене ще багацько роботи. Треба розібрати, що до чого в тих книгах, у рахунках.

— Гм… ви не занадто ввічливі. Але такий у вас характер.

— А це добре чи погано? — наважився спитати він.

— Що? — холодно уточнила дівчина.

— Ну, те, що в мене такий характер?

— Знаєте… Скажу вам щиро. Я люблю мати справу з людьми, що становлять певну позитивну вартість, аби тільки вони не схожі були на мого тата. Але я заздалегідь хотіла б сказати… гм… сказати, що… Ви не розсердитесь за щирість?..

— Боронь боже.

— Ближче мене це не цікавить.

— Не розумію.

— Ви любите крапки над «і»?

— Що?

— І ще, бачу, любите, щоб становище було ясне. Це дуже добре. Так от, коли я навіть буду прихильною до вас, то хотіла б, щоб ви не робили з цього надто далекосяжних висновків. Іншими словами, від мене квітів не ждіть.

Нарешті Никодим збагнув, про що мова, і розсміявся:

— Я й не сподівався на це.

— От і чудово. Найліпше, коли питання ставиться чітко і ясно.

Дизму чогось вразило це, і він, майже не думаючи, сказав:

— Маєте рацію. Тому я відплачу такою ж щирістю: ви теж не в моєму характері.

— Справді? Тим лучче, — трохи спантеличено відповіла дівчина. — От ми й порозумілися, тепер можна вчитися грати на більярді.

Куницькі повернули назад і приєдналися до них.

Кася взяла Ніну під руку і подала їй квіти.

— Візьми, Нінусю, ти ж любиш пахучий тютюн.

— Шкода, що ти їх зірвала, — стиха мовила Ніна. — Життя квітів і так дуже коротке…

У вестибюлі побажали одне одному на добраніч і розійшлися. Але Дизмі було не до сну. Він поклав собі за всяку ціну переглянути папери, що стосувалися господарства Куницького. То була дуже