Читати книгу - "Пансіонат «Мірамар»"

— Як тебе звати, красунечко?!

— Зухра.

— Хвала тому, хто дав тобі це ім’я.

Вона стримано кивнула.

— Тут багато народу?

— Двоє чоловіків і такий хлопець, як ти.

— Як тебе можна називати ласкаво?

— Мене звати Зухра.

Ввічлива, але надміру сувора. Ну, та нічого. Прикрашатиме мою майбутню квартиру. Вона значно красивіша від моєї дурної родички, яка ніяк не вибере собі пару.

Фрікіко… не дорікай мені…

— Це ти серйозно?

— Звичайно, кохана.

— Але ж ти, певно, не любиш!

— Я ж хочу одружитися з тобою!

— Мені здається, ти не здатен кохати.

— Я хочу одружитися з тобою, хіба це не означає, що я кохаю тебе? — сказав я. Мене душила досада: — Чи ти вважаєш, що я негоден бути твоїм чоловіком?

Зухра завагалася.

— Скільки коштує зараз твоя земля? — спитала вона. Я відповів і рушив до дверей.

— Я іду, а ти спокійно подумай про все.

Трохи пізніше, за сніданком, я перезнайомився з рештою пожильців.

Найстаріший серед них — Амір Вагді — журналіст, уже на пенсії. Це високий худорлявий дід під вісімдесят років, нівроку здоровий, зі зморшкуватим обличчям і глибоко запалими очима. Здається, смерть не один зуб на ньому зламала. Я його зненавидів. Мене обурювало, що він досі живе, тоді коли багато молодих хлопців гинуть щодня.

Про Талаба Марзука я чув раніше: про нього співчутливо розповідав мені мій дядечко. Я, звісно, змовчав.

— Ти, часом, не з тих Аламів, що в Танті? — спитав мене Талаба Марзук.

— Саме з тих.

— Я знав твого батька. Ото був добрий господар.

Він підвівся з-за столу і, звертаючись до Аміра Вагді, мовив:

— Слава Аллаху, він недовго залишався під впливом заколотників.

Я не зрозумів, про кого йдеться.

— Маю на увазі вафдистів, — пояснив Талаба Марзук, помітивши моє здивування.

Тоді я недбало сказав:

— Знаю лише, що він був вафдистом, коли вся країна була такою.

Талаба Марзук погодився, однак розпити не припинив.

— Маєш брата чи сестру?

— Мій брат служить консулом в Італії, а сестра вийшла за нашого посла в Ефіопії.

Він аж затрусився.

— А ти?

У цю мить я зненавидів його, навіть побажав йому скоріше згоріти чи втопитись, однак якомога збайдужілим тоном відповів:

— А що я?

— Не працюєш на землі?

— Я здав її в оренду, ви вже знаєте це, думаю зайнятися чимось іншим.

За нашою розмовою уважно слідкував третій мешканець пансіонату — Сархан аль-Бухейрі.

— Чим ти займешся? — раптом спитав він мене.

— Я ще не вирішив.

— Може, хочеш підшукати собі таку-сяку посаду?

Я і його зненавидів. Він розмовляв із чіпким селюцьким акцентом. Він — тварина. Навіть Мерват не змогла б уплинути на нього, бо він справді грубий, некультурний, невихований.

Якщо йому заманеться спитати мене про мій атестат, я лисну йому в пику чаєм.

— Чому ти так палко підтримуєш революцію?

— Бо певен у її необхідності…

— Непереконливо.

— Повірте, я кажу серйозно.

Він посміхнувся.

— Видно, отримавши відкоша од Мерват, ти втратив розум.

— Годі вам, думка про одруження спала мені лише на мить, — відповів я з досадою.

— Нехай Аллах буде милостивим до твого батька — він дав тобі впертість, але не передав своєї мудрості! — теж не стримався Талаба Марзук.

— Чому б тобі не розповісти нам про свої задуми? — спитала пані.

— Я ще сам не вирішив, на чому спинитися.

— То ти багатій?

Я лише значуще всміхнувся, й господиня з цікавістю поглянула на мене.

Я зайшов до ліфта разом із Сарханом. Він весело дивився на мене, немов запрошуючи познайомитися тісніше, і моя злість потроху вляглась. Неначе бажаючи згладити різкість недавніх своїх слів, він сказав:

— Звичайно, посада сьогодні — це сила, але і вільне підприємництво, та ще коли добре підготуватися…

Перш ніж він закінчив свої речення, я вийшов з ліфта. Однак його тон промовляв більше, ніж самі слова. Ми розійшлись. Він подався до трамвайної зупинки, я — до гаража. На першому поверсі будинку одна кав’ярня «Мірамар», де я колись був зі своїм дядечком, — про це мені згадалося, коли я минав її. Дядечко приходив сюди часто викурити нагріле, він сидів, закутаний у м’яку абу, неначе султан у шатах серед юрби придворних. Що казати, минуле назад не повернеш, одначе дядько заслуговує кращої долі.

Мій «форд» котився безцільно вперед, і я був у ньому пасажиром. Думав, що буде краще не лаятися з Сарханом аль-Бухейрі, а скористатись його досвідом, знанням міських звичаїв і ситуації. Від швидкої їзди збуджені нерви потроху попустило. Я проминув квартали забудови Азарета, Шатибі та Ібрагімії. Переді мною розляглось зовсім голе й порожнє в цей час узбережжя. Якщо я поїду в Танту, — рішуче заявив я собі, — то тільки забрати орендну платню чи зовсім продати землю, й тоді нехай ідуть до дідька всі спогади про неї.

У Суйюфі я звернув на головну вулицю Абу-Кір. Натискуючи на акселератор, питав себе: «Де ж ті європейки? Де їхня славетна краса? Де ті золоті розсипи?»

У кінотеатрі «Метро» взяв