Читати книгу - "Пансіонат «Мірамар»"

У пансіонаті панувала тиша. Ні в вітальні, ні в коридорі — ані душі. Я зайшов у душ і під струменем води згадав про вродливу селючку.

Коли повернувся до своєї кімнати, то насамперед попрохав чаю, щоб знову побачити її. Зухра принесла чай, і я запропонував їй шоколаду. Вона відмовилася.

— Ну чому ти так? — не здавався я. — Ми ж бо віднині живемо однією сім’єю! — щосили посміхався я. — Зухро, скажи лишень, чи багато в селі таких дівчат, як ти?

— Без ліку… — вона спокійно витримала мій погляд.

— І всі такі ж гарні?

Зухра вийшла. Боїться мене? Хитрує? Правду кажучи, зараз вона мені не потрібна. Зараз їй можна трохи покомизитися і пококетувати, а мені можна визнати, що вона дуже гарна.

Не дорікай мені, Фрікіко…

— Подобається? — засміялася пані, побачивши, як я уважно розглядаю її портрет, що висів на стіні.

Вона розповіла мені історію своїх обох шлюбів.

— А який у мене вигляд зараз?

— Ви така ж гарна, як і тоді, — відповів я, дивлячись на її вузлуваті руки й зів’ялу шкіру, що нагадувала риб’ячу луску.

— Мене завчасу зістарила хвороба, — сказала лагідно господиня і раптом перемінила тему розмови: — Я чула, ти хочеш укласти гроші в нову справу? Ти все продумав?

— Звичайно.

— А якщо уряд прибере їх до рук?

— Є цілком гарантовані підприємства.

Мені здалося, ніби вона має якусь ідею, але вагається, тому я сказав перше що спало на думку:

— Було б чудово нам разом придумати щось прибуткове!

Вона здивовано поглянула на мене і розсміялася:

— Разом?! Що ти… пансіонат вже на ладан дихає!

Тут до нас підійшов колишній журналістський блазень, увесь загорнутий у товстий халат. Він мав зовсім непоганий вигляд, незважаючи на гидку старечу зовнішність. Не встиг умоститись, а вже втрутився в розмову:

— Юність шукає пригод, старість прагне до стабільності.

Я побажав йому доброго здоров’я.

— Ти приїхав до Александрії, щоб прикласти рук?

— Атож!

— Ти справді цього хочеш?

— Не люблю скніти без діла.

— Молодість, неробство і новизна розбещують, — продекламував він.

Я взагалі не переношу віршів, а також не переварюю кар’єристів з дипломами в кишені. В мені живе вищість шляхтича, що опинився серед скотарів. А зовні я схожий на людину, яка силкується завести автомобіль без акумулятора…

Якийсь молодик проминув нас у вітальні, прямуючи до дверей. Господиня покликала його і запропонувала сісти з нами.

— Це наш новий мешканець, пан Мансур Бахі, — відрекомендувала вона його.

Він — диктор Александрійського радіо. Має диплом про вищу освіту. Має тонке аристократичне обличчя. Однак йому бракне мужності. Мансур теж із селюків. Коли він пішов, я повернувся до господині:

— Він приїхав надовго чи ні?

— Надовго, мій любий. У мене тимчасові не зупиняються.

Невдовзі повернулася Зухра з повною сумкою продуктів. Ця дівчина хвилює мою плоть, хоча в місті доволі жінок.

Не дорікай мені, Фрікіко…

— Ти врешті закохався?

— Не знаю… Це не кохання й не жага. Одначе вона чудова дівчина… і я хочу одружитися з нею…

— Що не кажи, а ти хлопець, за якого піде будь-яка дівчина.

Кожен вечір, коли радіо передавало концерт Умм Кальсум, ставав святом, особливо в пансіонаті «Мірамар». Ми їли, пили, сміялися, обговорювали різні проблеми, серед них і політичні. Особливо відзначався Амір Вагді, — він розповідав різні героїчні історії, вірогідність яких викликала сумнів.

Цей пустий стариган старався нас переконати й у своєму геройстві. Отож немає в триклятому світі просто нормальної людини, немає жодного, хто не був би прибічником революції, навіть Талаба Марзук, навіть я, хто веде цю оповідь. Я особливо повинен бути на стороні. Сархан хоче скористатися революцією для своєї кишені. Мансур? Певно, стукач. А старий — хто його знає?

Та й сама господиня. Цілком може статися, що органи держбезпеки доручили їй спостерігати. Коли я спитав Зухру, яка щойно налила мені з пляшки содової: «Чи любиш ти, Зухро, революцію?» — пані ледь не вискочила з крісла.

— А ти поглянь, лишень, на картину, що висить у її кімнаті!

Це можна розуміти, як дозвіл пробратися в Зухрину кімнату? Горілка швидко створила атмосферу дружби й злагоди між нами, однак я відчував, що це ненадовго. В мене не може бути справжньої дружби — ні з Сарханом, ні з Мансуром. Ця приязнь зникне так само швидко, як зникла ота діваха з буфету кінотеатру «Метро». Я сказав собі, що мені конче необхідно знайти для себе справу, до якої міг би докласти рук і витратити ввесь свій час, інакше може статися всяке — зроблю якусь дурницю чи навіть скою злочин. Цілком може трапитися, що я парубкуватиму до скону, аби вдруге не почути «ні», і лише тому, що в нашому молодому суспільстві не існує дівчини, яка відповідала б моїм ідеалам. Але вважатиму, що всі жінки — це мій гарем, у тім числі й наша красуня-служниця, яку я намірився поселити в моєму майбутньому домі. Сама Зухра буде задоволена і вдячна мені за це. Вона вивчить мистецтво господарювання, до того ж їй не доведеться мучитись вагітністю, пологами й вихованням дітей. Вона гарна, а її плебейське походження привчить зносити мої забаганки й численні походеньки. Одне слово, життя цілком пристойне, хоч би там хто що казав.

Сархан був неабиякий мастак травити анекдоти — ми аж тряслися від сміху.