Читати книгу - "Над планетою — «Левіафан»"

Бліде обличчя пораненої гойдалося в такт ході носіїв, рівно й безугавно, ніби жінка вела з кимось мовчазну розмову і вперто, настійно заперечувала чужу думку. Ріхтер прикипів очима до її вуст, до її запалих, прикритих важкими повіками очей.

— Сеньйора, може, ви щось знаєте? — Він нахилився до Росани, намагаючись вичитати з її очей більше, ніж скажуть вуста.

Бліде обличчя непорушно завмерло, очі повільно розплющилися. Так, ті очі справді знали дуже багато. І хотіли сказати все, все до краю, хотіли застерегти проти якогось великого, страшного й несподіваного лиха.

— На цих землях діють банди… ас…

— Асберівців?

— Так, Паоло. Вони… Я чую запах горілого, запах смерті. Вони нищать поселення негрів, які залишилися вірні центральному урядові… Тамтам сповіщає про новий злочин в долині Конгена… Жінок і дітей закопують живцем, чоловіків виганяють на роботи в копальні…

— А ваш уряд? Ваші війська?

— Вони неспроможні контролювати глухі тропічні райони. — Жінка знесилено заплющила очі. Голова її почала знову хилитатися з боку на бік, знову потягнулася вперта мовчазна суперечка з загадковим розмовником.

Через якийсь час Росана відкрила повіки.

— Ви з Федеральної Німеччини, Паоло? — В голосі її прорвалась туга.

— З Федеральної Німеччини, сеньйоро.

— Я там знаю одного… впливова людина, сильний характер…

— Хто саме, сеньйоро?

— Вальтер Кірхенбом. Батько західнонімецької авіації. — Очі заплющилися, голова безсило захиталася на зеленій підстилці.

Ріхтер кволо посміхнувся. Планета була надто тісною, щоб на ній могли розминутися двоє людей. Долі схрещувалися, як сліди молекулярних часток, знаходили одна одну в найнезбагненніших закутках земної кулі. З вуст зажуреної італійки він почув ім'я свого шефа, «батька західнонімецької авіації!..» Звідки вона знала його? І чому так відразливо скривились її вуста при його імені?

Тамтам озивається знову, вже з іншого боку, вже гучніше, полохливіше, ніби сама земля б'є в мідні барабани і кличе, кличе до помсти, до відплати. І чути в тому голосі сумну історію краю, сплюндрованого й розореного жадобою новітніх конквістадорів.

Століття минають, цивілізація квітує на всіх широтах планети, ракети досягають зіркових височин, а тут, у чорних, багнистих пущах, сіро ходить страх, і люди, як сотні років тому, ховаються одне від одного, мов зацьковані звірі.

Ріхтер знав правду про нужденне життя тубільного населення тропічних районів. Колишні білі володарі, скинуті з Своїх тронів, не змирилися з поразкою, не визнали влади негритянських урядів. В непрохідних нетрях клубочилися підступні кубла білих убивць, найманців, ненажерливих пройдисвітів і авантюристів. Цілі поселення жили під постійним страхом розправи. Від Мозамбіку й Занзібару аж до глибинних районів континенту чаділи згарища попалених сіл, кричали розпачливо тамтами про смерть і наругу.

Прагнучи паралізувати опір населення, підпільні расистські групи видали наказ, яким заборонялося вживання вогнепальної зброї. Голод прийшов у лісову глушину, всіяв могилами долини рік. Раніше чорні невільники гинули в багнистих пото-пото, на висушених сонцем брусах, під непосильними вантажами бавовни, тютюну, кофе. Тепер їх давило безробіття, всесильне й невідступне, чавила невидима рука білого терору.

Через деякий час маленький загін вийшов на простору галявину. Одразу ж перед очима відкрилась сумна картина: кілька вкритих буйною рослинністю присадкуватих халуп сиротливо тислися до невеличкого струмочка. Всі вони були порожні, напівзавалені, глиняні стіни зяяли чорними отворами.

Ріхтер наткнувся на обмитий дощами людський кістяк і, щоб не налякати жінок, швидко відвів їх убік. Тепер Ріхтер наочно бачив, що значив крик тамтамів, і йому захотілося тікати світ за очі, аби ніхто не міг кинути йому докору, що він теж — біла людина й несе відповідальність за ці поруйновані людські оселі.

Блютнагелю — двадцять два роки. Точніше — двадцять два і три місяці. Але краще не нагадуйте йому про це. Він страшенно соромиться своєї молодості, соромиться свого дівочого овалу лиця, своїх cipo-голубих очей, своєї худорлявості. А найбільше він соромиться своєї рудої чуприни. Не рудої, ні! Геть червоної. Так і горить вона на сонці, так і вабить до себе погляди насмішкуватих перехожих.

Подумати тільки, така неприваблива зовнішність у людини, яка цілком присвятила себе важливій справі Друзів миру. Коли Блютнагель сидить на зборах свого комітету, йому просто діватися нікуди. Говорять про останні новини, лають асберівських бандитів, затверджують нових членів, її тут хтось візьме та й озветься: «Хай наш хлопчик запише пропозицію до протоколу». Або ж: «Кого ви хочете послати на мітинг? Блютнагеля? Та він ще дитина! Його ж асберівці зімнуть і розтопчуть».

Хлопчик! Дитина! Начебто він десятки разів не випиляв свою витримку, рішучість, вміння настояти на своєму. Шістдесят п'ять молодих робітників і майстрів газового цеху залучив до організації, не боїться схопитися з самим директором Кремпке, улесливо-солоденьким, опецькуватим товстуном, що так і никає очима за кожною робочою душею.

А вчора? Члени комітету Друзів миру зібралися до президента компанії Вальтера Кірхенбома. Вілла в нього розкішна — прямо тобі палац. І пан президент — такий добродушний, балакучий, зовсім не схожий на багатія. Хитрий чи, може, й справді любить побалакати з людьми?.. Коли вони, Зіберт, Кірхмайєр і Блютнагель, попросили, у шановного президента аудієнції, він одразу ж запросив їх до себе додому. Приїхали. Перед віллою — десятки легкових машин. Двоє поліцаїв у чорних касках стережуть спокій його величності пана президента. На високих вікнах — білі шовкові штори. Біля парадних дверей — портьє, наче генерал, сивобородий і важкий, як сам пан бог.

— Ви з заводу? — вибіг назустріч гостям господар дому.

— З заводу, пане президент, — сказав майстер Зіберт, дуже високий і міцний у плечах чоловік років за. п'ятдесят. — Вибачте, пане президент, що наважилися