Читати книгу - "З матір'ю на самоті"

Поет: Ту комічну історію через багато років я почув у вигляді народного анекдоту. Але ж анекдоти, як відомо, не ростуть на голому місці… А ту черкаську пригоду я чув у переказі Симоненка багато разів, — у різному товаристві. Він смакував у своїй оповіді кожнісіньку деталь. Навіть називав одну солідну бюрократичну установу в Черкасах, де найбільше придбали (по знайомству чи по блату) похоронних комплектів. Так би мовити: за призначенням… Очевидно, він, як усякий майстер, розширював та поглиблював сюжет, шукав відповідної художньої форми. Тільки знову повторюсь: далеко не все із його творчої спадщини друкувалося у книжках. От наприклад, гумореска про діяча-застійника «Скарга», яку я підписував до друку в журналі «Зміна» (тепер — «Ранок») в листопаді тисяча дев’ятсот п’ятдесят дев’ятого року, де я працював тоді заввідділом поезії.

Мати: Недавно я іще раз перечитала усі Василеві твори — і вірші, і прозу. Там дуже багацько кумедного.

Поет: Я теж перечитав книгу «Лебеді материнства» — найповніше видання Симоненкових творів. Але порівняйте його із першим виданням — із книжкою віршів «Тиша і грім», де ще не було багатьох сатиричних та гумористичних віршів, а також талановитих байок та оповідань. Звідси висновок: в останні роки свого життя, у так званий черкаський період літературної роботи, найповніше розкрилися його сатиричні та гумористичні здібності. Щоправда, вони й раніше знайшли свої витоки у віршах «Мій родовід», «Перший», «Пучок суниць», «Гнівні сонети», «Варвари», у низці епітафій «Мандрівка по цвінтарю». Додамо сюди також коротенькі новели «Посмішки нікого не ображають», «Сірий пакет», «Неймовірні інтерв’ю» із книжки прози «Вино з троянд». Тут Симоненко продовжує славні традиції великого українця Івана Котляревського і великого шотландця Роберта Пернса, творчо наслідує народну сатиру Шевченка, Крилова і Глібова, Руданського, Самійленка і Вишні…

Мати: Я дуже б хотіла, якби його сердиті і веселі вірши вийшли окремою книжкою.

Поет: На жаль, сміхотворство Симоненка ще й досі не оцінене нашою професійною критикою, не охоплене сучасним літературознавством. Правда, свого часу Максим Рильський чи не найперший заохотив молодого поета до сатири та гумору. Це було на творчому вечорі в республіканському Будинку літераторів.

Мати: А що то за вечір був? Я питаю про це тому, що Василь повернувся тоді із Києва веселий і збуджений. Заміть «здрастуйте» крикнув «ура!»

Поет: Ще б пак! Адже його похвалив наш уславлений поет-академік Максим Рильський. А був тоді творчий вечір двох молодих поетів — Миколи Вінграновського і Василя Симоненка, де головував Максим Тадейлвич Рильський… Я уже знав Вінграновського — не тільки талановитого поета, а й цікавого, експресивного актора. Ось чрму я вболівав і переживав за Симоненка, який читав свої вірші глухо, монотонно і надто тихо для гамінної поетичної аудиторії нашого Будинку літераторів. Мені здавалося, що Симоненка ніхто й не почує. Але Рильський почув. Почув і високо оцінив глибоку народність Симоненка, його ліричне і сатиричне начало. В газеті «Літературна Україна» вперше друкувалася стенограма того вечора, що відбувся 8 січня 1963 року у республіканському Будинку літераторів. Я уважно перечитав ту стенограму, де знайшов і свій виступ при обговоренні віршів обох поетів. Тільки Симоненку не сподобався епітет «геніальний». Потім у моїй квартирі він мені дорікав: «Що ти наробив? Навіщо ти мене назвав геніальним? Ти ж роздратував усіх присутніх класиків. Вони ж упевнені у тому, що лише їм гарантована геніальність…» Звідтоді минуло уже більше чверті віку, але я пам’ятаю усе до подробиць. Навіть те, як мені по-батьківськи дорікав сивочолий голова того незабутнього вечора за деякі гострі слова…

Мати: А я дякую тобі за те, що прислав мені оту стенограму, звідки запам’яталися хвилюючі Василеві слова: «Після Вінграновського виступати не так легко, особливо з моїми ораторськими здібностями. Тому прошу вас, товариші, не будьте дуже суворими, якщо я не досить добре читатиму. Спочатку я прочитаю вірш «Монархи» (Віршує). (Бурхливі оплески). І далі в стенограмі «…читає «Перехожий», «Герострат», «Злодій» (бурхливі оплески), «По всі на світі радощі священні» (оплиски), «Чорні від страждання мої ночі» (оплески)».

Поет: Очевидно, ви звернули увагу, що я теж читав окремі вірші Симоненка і високо їх оцінив під гарячі оплески усіх присутніх у спілчанській оселі. Від своїх слів я ніколи не відмовлявся — навіть у печальні часи літературного застою, коли творчість Симоненка замовчувалася офіційною критикою. А ще скажу, що вірш «Злодій» який вперше тоді прозвучав — один із найсильших творів української літератури.

Мати: Той вечір відбувся 8 січня — отже у день коли Васі сповнилося двадцять вісім років.

Поет: Ту подію ми відмітили. Опісля творчого вечора Вася попросив мене накрити стіл у нашому спілчевському буфеті. До нас приєднався Микола Вінграновський, а також підійшов Максим Тадейович, аби підняти веселий тост за обох іменинників. А я скористався нагодою і пробачився перед шановним поетом-академіком за зухвалі (але справедливі) нападки на Степана Олійника, Любомира Дмитерка, Миколу Шеремета та Любов Забашту.

Мати: І він пробачив?

Поет: Як ніхто Максим Рильський розумів молодих поетів. А тоді він сказав мені: «Я пробачаю вам, бо відчуваю вашу товариську душу…»

Мати: Після того вечора Василь мов удруге народився. А до Києва почав їздити дедалі частіше та частіше. Навіть збирався назовсім переїхати до Києва.

Поет: Така можливість була. Ще раніше ми надумали купити для вас хату неподалік від Києва — у селі Пухівка мого рідного Броварського району. А роботу для нього попервах підшукали у багатотиражній газеті «Арсеналець». Вже домовилися про окремі деталі переїзду до Києва — аж раптом несподіваний ліст із Черкас: «Чолом тобі, Миколо! Обмірковував твою пропозицію. Зараз не можу прийняти її. Треба протриматися тут хоч до 100-річчя Тарасового. Та й по слідах його ще не походив. Замкнутися ж у заводській тиражеці — значить зректися найдорожчого для мене — ДЕРЕВНІ. Я таки селянин по крові. Хоч і нудоти тут багато, хоч інколи вити на місяць