Читати книгу - "Зоряне вітрило, Сергій Тимофійович Кургузов"

На екрані, розміщеному над кафедрою (треба сказати, що доповідь професора ілюструвалася слайдами), виникали схеми і малюнки парових машин. Це коли він згадував імена Кулібіна і Ползунова, розповідаючи про їхні дивовижні, як на той час, винаходи.

Потім ми побачили найрізноманітніші двигуни внутрішнього згоряння. І коментарі професора були найтривалішими, адже, фігурально висловлюючись, людство в’їхало у двадцяте століття на транспортних засобах саме з цими двигунами. І вони заслужено розпочали цілу добу у транспорті, давши змогу народитися принципово новим засобам пересування.

…Здавалося, вся історія створення двигунів пройшла перед нами за годину доповіді. Аж раптом професор зупинився, напружено вдивляючись у глиб аудиторії. Ми мимоволі почали озиратися. Виявилося, що спокійну течію розповіді професора порушив худорлявий чоловік в окулярах, з непокірною зачіскою, вдягнений у блакитну форму співробітника Агентства міжпланетних сполучень. Він підняв руку, мовляв, дозвольте запитання (хоч де під час доповіді і не дозволялося) — і професор, як це не дивно, погодився перервати свій виступ.

Незнайомець крутив у пальцях олівець, що видавало його хвилювання:

— Запитання не зовсім за темою семінару. Воно більше стосується минулого техніки, ніж майбутнього. Але…

— Що “але”? Я слухаю… — спробував підбадьорити чоловіка професор.

— Не дивуйтеся, коли запитання моє видасться вам дещо дивним.

Зрозуміло, що при цих словах ми всі відразу, так би мовити, нагострили вуха.

— Всі двигуни, які ви згадали у своїй розповіді, справді стали безцінним надбанням вітчизняної техніки. Якості кожного з них докладно описані на сторінках багатотомної історії розвитку транспорту. Проте в історії техніки були й такі двигуни, які не знайшли свого застосування.

— Винаходи, що були зроблені, так би мовити, раніше свого часу?

— Так, — зрадів чоловік з того, що його відразу зрозуміли, — наприклад, імпульсний двигун. Але я хочу запитати ось про що… Працюючи в архівних фондах, я несподівано натрапив на повідомлення, що наприкінці XX століття велись роботи по створенню гравітаційного двигуна. На жаль, докладних відомостей про нього ніде не доводилось зустрічати. У своїй доповіді ви не згадали подібних двигунів. Чи не означає це, що їх не було зовсім?

В аудиторії зразу ж знявся гамір. Дехто й справді нібито чув про такі двигуни, декому повідомлення про них здавалося суцільною вигадкою, проте й перші, й другі не втрималися від спокуси під час обміну думками висловити власні гіпотези.

Стоячи за кафедрою, професор, хитро посміхаючись, спостерігав цю картину. Потім, коли перша хвиля здивування минула, вимовив:

— Мені невідомі факти, що могли б пролити світло на таємницю цього досить несподіваного повідомлення, яке вам довелося розшукати в архівах. Можливо, йшлося про наукові розвідки якогось аматорського конструкторського бюро. Проте я абсолютно певен, що у XX столітті навіть досвідченим винахідникам розв’язати це питання було не під силу. І не тому, що у них не вистачало засобів приборкання гравітації. Як підкорити силу, не знаючи її природи? А саме таке питання виникало у тих, хто намагався вивчити гравітаційні поля. Адже століття тому питання “що таке гравітація?” було не досить зрозуміле…

Професор зробив паузу, збираючи абсолютну увагу аудиторії, і, вже більш впевненим голосом, продовжив:

— Проте, колеги, я не став би відповідати на це запитання так докладно, коли б не був перекопаний, що з часом у нас з’явиться справжній “гравітаційний двигун”…

— Може, ви назвете й час? — прямо з місця запитав я.

— Можу! — анітрохи не знітившись, відповів професор. І знову в його очах спалахнули хитруваті відблиски.

— Приблизно друге десятиліття наступного століття.

— Тобто 2115-й рік?..

— Приблизно так…

Що ж, два десятиліття — невеликий строк. Роки минуть швидко. Але чому й досі про це мовчать?! Державна таємниця? Чи не занадто рано розголосив її досвідчений науковець, професор Ігреков? Чи міг я тоді думати, що людство таки навчиться використовувати могутню силу гравітації? Але сталося саме так! Не минуло й року, як у газетах з’явилося повідомлення про здійснення одного з найдивовижніших проектів нашої доби, що мав назву Центон. Проте не відразу розпочалось його здійснення. У наукових колах ще тривалий час точилися дебати. Деякі спеціалісти висловлювали сумніви з приводу проекту спорудження Центона — гігантського тунелю, що пройде через центр Землі і з’єднає Південну півкулю з Північною. На прес-конференції хтось із спеціалістів сказав нам, журналістам: “Проект, безперечно, оригінальний, але містить чимало технічних труднощів. Техніка двадцятих років XXII століття не настільки досконала, щоб їх подолати. Отже, спорудження тунелю переноситься на невизначено довгий строк”.

І наказав же мені біс ухопитися за цю фразу!.. У своєму нарисі про майбутнє Центона я, журналіст Андрій Дживелов, навів її майже дослівно і висловив серйозні сумніви з приводу того, що шлях крізь ядро Землі можна буде прокласти вже у найближче десятиліття. Ще, пригадую, я спробував дати рекомендації керівникам програм освоєння локальної туманності Нереїди і висловив певність, що використання фінансових коштів па підготовку до майбутніх польотів дасть безперечно більший ефект, аніж, у буквальному розумінні, закопування грошей у землю. З цим, писав я, вже експериментували казкові герої двадцятого століття. Чим увінчались їхні спроби — може нині розповісти кожен школяр.

Моя іронія виявилася передчасною. Репортаж надрукували, та не встигла висохнути друкарська фарба, як па щорічній виставці “Технологія і прогрес” уже демонструвався керований на відстані агрегат з автоматичним відводом потоків теплової енергії, призначений для надглибокої проходки тунелів. Під час попередніх випробувань на трасі Центона він показав відмінні результати: рідка магма, тверднучи від стикання з пристосуваннями для відведення теплової енергії, міцним панциром вкривала обсадну трубу початкової дільниці центрального тунелю. Минуло не більше десяти років — і зустріч двох променів Центона стала реальністю!

Через кілька місяців після цієї знаменної події одного зимового ранку мене збудив наполегливий дзвінок у двері. “Хто б це