Читати книгу - "Вогненний водоспад, Юрій Павлович Сафронов"

“Так ніколи не зорієнтуюсь, — подумав я, зловивши себе на тому, що знову роздивляюсь мурах. — Самоконтроль! Самоконтроль! На чому я зупинився? Ах так, на мурашнику. Його поблизу теж нема. Видно, я не в той спосіб шукаю орієнтирів. Треба почати з зворотнього кінця. Подивитися, що є довкола, і скористатися з цих речей як з орієнтирів”.

Нічого особливого навкруги не було. Великий дуб. Поряд липа. Густий чагарник. Декілька високих сосон…

“Стривай! Здається, по соснах можна визначити, де північ, а де південь. Навіть достеменно можна. Пам’ятаю, що колись читав. Але як? Сосна. Хвойне дерево. Довгі шпильки, — перебирав я в пам’яті прикмети сосни, намагаючись згадати, як по ній відшукати південь. — Відшаровується кора. Смолиста! Знайшов, пригадав! Сонце нагріває дужче сосни з півдня, і на цьому боці стовбура в основному виступає смола. Смола на півдні!”

Я бадьоро подався до сосон, певен того, що тепер зможу відшукати правильну дорогу. І раптом мене осяяла проста думка. Як я міг не подумати раніше про нагрівання стовбурів дерев сонцем? Я з моїм зором, здатним бачити власне випромінювання всіх предметів, шукаю якісь сосни, коли стовбур усякого дерева теж дужче нагрівався вдень з південного боку. Значить, і всі предмети довкола повинні і випромінювати дужче з південного боку. Це було просто, як двічі по два

Справді, було добре помітно нерівномірне світіння всіх предметів навкруги. Всі світили в один бік сильніше, аніж у протилежний. Придивившись, я розгледів на землі слабкі тіні, що їх відкидали всі стовбури в одному й тому ж напрямку — строго на південь. Орієнтуватись виявилось набагато простіше, ніж я думав. “Не буде Миколчиної карикатури в стіннівці!” — з задоволенням подумав я і, вибравши потрібний напрямок, швидко рушив назад до автобуса.

Тепер ніщо не заважало мені дивитись по боках. Ще здалеку я розрізнив у густій траві плямисті капелюшки тугих білих грибів, що світилися почергово різнобарвними коричневими, червоними, голубими й білими кільцями. Як я шкодував, що не прихопив із собою кошика! Я міг назбирати їх стільки, скільки зумів би понести. На щастя, в мене з собою виявилась газета. Я зробив з неї пакета і почав дорогою збирати найвідбірніші гриби. Найменшу червивину всередині гриба я добре бачив здалеку. Вона здавалася чорною трубочкою, вставленою всередину цих прозорих красенів, що світилися. Наймолодші гриби просвічували крізь шар опалого листя. Я швидко навчився розрізняти їх за кольором. Малахітовим світлом горіли підберезники. Тьмяним фіолетовим сяйвом виділялись грузді, веселим рожевим кольором з оранжевими плямами світилися на пеньках капелюшки опеньків. Неприємним синім кольором відсвічували поганки.

Через годину я вийшов на якусь просіку Тепер, судячи з усього, мені було вже не дуже далеко й до шосе, де стояв наш автобус Було біля другої години ночі. За півгодини всі мали зібратися до автобуса.

Я пришвидшив ходу. З дерева, потривожене тріском галузок під моїми ногами, злетіла нічна птаха. Мов огненна біла куля з двома жахаючими крильми, промайнула вона між верхів’ями дерев і з криком зникла у хащах Наче казкова жар-птиця, а не звичайна ворона.

“Добре, що мисливці не можуть бачити в темряві, — подумав я. — А то давним-давно всю дичину б перестріляли. В таку сяючу ціль важко схибити”.

Далеко попереду на просіці я помітив двох подорожніх. “Мабуть, наші”, — подумав собі і поспішив їм назустріч. Але я помилився. Стежиною ішли з кошиками й валізами чоловік і жінка.

Коли ми порівнялися, нас розділяв рідкий чагарник.

— Далеко до шосе? — голосно спитав я.

— Тьху, сатана! — аж підстрибнула з несподіванки жінка і шарпнулася вбік. — Звідки ти взявся?

— Пробачте, я налякав вас?

— Не дуже, — посміхнувся чоловік. — Станція прямо по просіці. Метрів за п’ятсот. А шосе тут нема. Шосе там, — він махнув рукою в інший бік. Ідіть прямо.

Вони подалися далі зі своєю ношею.

— Ходять тут усякі сновиди… — долетіло до мене невдоволене бурмотіння переляканої жінки, що віддалялася просікою разом зі своїм супутником.

“Залізниця? Станція? — міркував я сам про себе, намагаючись згадати деталі багатомасштабної карти, що її наш керівник показував нам перед початком роботи. — Але ж це зовсім в інший бік від шосе. Можливо, перехожі пожартували? Тільки ні, не схоже. Начебто із станції. З речами”.

Що ближче я підходив до залізниці, то більші сумніви охоплювали мене.

“Не міг же я помилитись в орієнтації за сонячним нагрівом. Вже в чому, в чому, а в сонці можна бути впевненим завжди”, — заспокоював я себе, уважно розглядаючи довколишні дерева, які своїм випромінюванням показували, що я йду правильно.

На платформі було безлюдно в цю нічну годину. Здалеку я вздрів сліпуче світло електричних ламп, що різало очі, і одягнув щільну захисну маску. Вона чимось нагадувала маску для підводного полювання. Тільки переднє скло було в неї не прозоре, як у тієї, а зроблене з чорної непроникної для видимих променів спеціальної полірованої смоли, яка добре пропускала інфрачервону частину спектра. В ній я був схожий на героя мушкетерських часів, що зійшов з кону провінціального театру. Чорні фільтри захисної маски нітрохи не шкодили зорові. Я так само чітко розрізняв усе довкола, як і без неї.

Спершу я не повірив власним очам, коли прочитав назву станції. Проте жодних сумнівів бути не могло. Я був зовсім по інший бік від свого автобуса. До призначеного часу зустрічі залишались лічені хвилини. Про вчасне повернення годі було й думати. Мене почнуть розшукувати. Будуть прочісувати ліс, хвилюватись, гукати. Потім, розсердившись, поїдуть, згадуючи мене не найкращими словами…

З гіркоти мені захотілося пожбурити на рейки свій газетний пакунок з білими грибами, але тут я помітив самотню постать міліціонера, що походжав по платформі.

В мене