Читати книгу - "Вогненний водоспад, Юрій Павлович Сафронов"

— Чого ж ви стоїте? Сідайте!

Берданов і Поляков отетеріли. Перед ними був молодий блакитноокий чоловік років тридцяти двох. Він провів рукою по стомленому обличчю і повторив:

— Ну сідайте ж!

Поляков сів, але тут же спитав:

— Хто ви?

— Такі ж радянські люди, як і ви, — стомлено відповів блакитноокий “марсіянин”.

Поляков розсердився:

— Тоді для чого вся ця комедія? Навіщо ви заморозили Никодимова? Чому так довго нічого не казали нам?

— Сергійку! — звернувся блакитноокий до одного з своїх товаришів. — Поясни їм усе. Я піду посплю Видно, перевтома.

По цих словах він через силу заліз на верхню постелю і зразу ж заснув.

Той, кого він назвав Сергійком, сів на його місце.

— Даремно ви на нього так напали. Сьогодні він кілька разів спускався на велику глибину.

— Де ж ми перебуваємо, нарешті?

— Та не хвилюйтесь, усе гаразд, — відповів Сергій. — Ви випадково потрапили на дослідний ракетоплан, який випробовується перед польотом до зірки Тау із сузір’я Кита. Наш екіпаж уже зробив декілька польотів навколо Землі. Тепер ми відпрацьовуємо посадку на нову планету.

— Чому ж у морі?

— За припущеннями декого з учених, поверхня однієї з планет Тау — суцільний океан. Можлива посадка в воду.

— А ваші “акули”?

— Це електронні розвідники. Вони приносять нам експонати і теж проходять випробовування.

— Навіщо ж вони захопили нас?

— На себе нарікайте. Ви запливли надто далеко від берега і потрапили в зону дії наших “акул”. А ми в цей час були за бортом корабля. На ракетоплані лишався самий лікар. Він терміново викликав нас. З вами він не зустрівся, бо клопотався біля Никодимова.

— До речі, що з ним?

— Наш лікар зробив усе, що слід. Він у відсіку-ізоляторі, і зараз йому ніщо не загрожує. Сьогодні полежить у нас, а там відправимо його на берег. Вам доведеться залишити ракетоплан без нього, — сказав Сергій.

Високий юнак підійшов до нього і поклав йому на плече руку. Сергій обернувся.

— Уже час?

Той мовчки кивнув у відповідь.

— По вас прибув прикордонний катер, — сказав Сергій. — Ходімте…

Минуло півроку. Якось уранці професор Поляков за звичкою розгорнув свіжу газету. У вічі впав великий заголовок:

“Повідомлення ТАРС.

Про політ радянського космічного корабля до зірки Тау із сузір’я Кита”.

Поляков швидко пробіг очима текст повідомлення:

“Сьогодні о 5 годині 33 хвилини за московським часом радянський космічний корабель стартував до зірки Тау, що в сузір’ї Кита… Самопочуття екіпажу чудове… З екіпажем підтримується стійкий радіозв’язок…”

Далі професор Поляков не зміг читати. Він раптом згадав стомленого командира ракетоплана, потім дебелого балакучого Сергія, уявив їх у кораблі і тихо прошепотів:

— Ну, що ж… Нічого особливого…

“Невже я заблукав?” — промайнула в голові думка, яка здалася мені спершу сміховинною. Справді — заблукати в підмосковному лісі за два кроки від велетенського міста вдасться, либонь, далеко не кожному. Моє триразове “Аго-о-ов!” завмерло за кілька сотень метрів, загубившись у листі дерев. Я прислухався. Відповіді не було. Видно, я справді відійшов досить далеко від своїх.

“Шукатимуть. Будуть кепкувати. Миколка не промине, щоб не вмістити карикатури в чергову стінгазету Або ще й блискавку випустять — один у джунглях Підмосков’я чи ще якось. Безглуздо отак заблукати. Треба неодмінно зорієнтуватись і йти напрямцем, не звертаючи уваги ні на що”.

Я озирнувся, Ніч була безмісячна Як на лихо, небо затягло хмарами. Зірки не проглядали Треба було шукати орієнтири в самому лісі. Та спробуй їх знайди в цьому іскристому морі барв, яскравих вогнів і блискотливих цяток. Стовбури дерев, їхні сучки, листки, стебельця травинок, дрібні краплинки вечірньої роси, опале листя і навіть сама земля — все це сяяло й переливалося всіма кольорами веселки.

З чим можна було порівняти цю чарівну пишноту? Мабуть, лишень з казковим царством якогось лісовика, що обернув кожну билинку і дерево свого царства на самоцвіт та примусив світитися його зсередини своїм власним, неповторним світлом

Грубі стовбури дубів і лип внизу, біля товстих окоренків, сяяли золотим промінням Цей колір вгору по стовбуру поступово переходив у ніжний рожевий, наче в уральського аметиста; його химерний малюнок змінював рубіновий, а ще вище, вже між сучками, стовбур здавався темно-вишневим. Сучки, темно-вишневі біля стовбура, ставали синіми, сапфіровими біля кінців, тонкі брунатні гілки були всіяні тисячами аквамаринових листків, що безперервно переливались ніжно-голубим сяйвом при кожному подиху вітерця Важко було повірити, що цей тонкий напівпрозорий листок можна зірвати з дерева і що при цьому він не задзвенить ніжним дзвоном та не розіб’ється на тисячі дрібних скалок. І ця казкова краса була повсюдно навкруги, куди не повернеш голови.

Де ж було не заблукати. Але краса красою, а робити все-таки щось треба. “Які орієнтири я знаю в лісі?” — спитав я сам себе, намагаючись зосередитись лише на цій думці.

“Каміння обростає мохом і лишайником з північного боку”, — спливла із закапелків пам’яті давно забута істина. Я пошукав очима великого валуна. Як завжди в таких випадках, його поблизу не виявилось.

“Мурашники завжди розташовуються тільки з південного боку пеньків або дерев. Так мурахам тепліше жити”, — пригадалась ще одна надійна прикмета, яку я знав ще з далекого дитинства. Я зовсім недавно проходив повз один великий мурашник. Але тоді я не скористався з нього як з компаса, замилувавшись самими мурахами, що, як і всі в цьому лісі предмети довкола мене, дивно змінилися. От і зараз у мене під ногами в густій синій траві, покритій іскристими жовтими намистинками нічної роси, були добре помітні дві здорові мурахи, що ліниво