Читати книгу - "Домбі і син, Чарльз Діккенс"

А втім, говорячи про море, Соломон Джілс, з прихованим задоволенням потирав руки і з невимовною симпатією дивився на корабельне приладдя навколо.

- От візьми хоча б це вино, що й не знаю скільки разів їздило до Індії і назад, а один раз об’їхало і круг світу. Уяви собі чорні, як дьоготь, ночі, буйство вітрів, бурхання хвиль...

- Грім і блискавку, зливу і град, шторми різної сили,- підхопив хлопець.

- А вино це, будь певен, крізь усе те пройшло,- зауважив Соломон.- Уяви, як риплять і тріщать снасті та щогли, як між линв і такелажу реве ураган...

- Як спішать, видираючись на палубу, матроси,- хто швидше добіжить до рей, щоб згорнути обледенілі вітрила, а корабель тим часом, як навіжений, кидається на хвилях!

- Саме так,- схвалив Соломон,- і відбувалося все над барилами з нашим вином. А пригадуєш, коли «Чарівна Саллі» потонула в...

- ... Балтійському морі, глупої ночі: двадцять п’ять хвилин на першу, коли став годинник у кишені капітана, а він сам лежав мертвий біля грот-щогли, чотирнадцятого лютого тисяча сімсот сорок дев’ятого року! - з великим запалом закінчив Уолтер.

- Правильно, цілком правильно! - вигукнув старий Сол.- На ній було тоді п’ятсот барил з таким вином. І всі (опріч першого помічника, першого лейтенанта, двох матросів і однієї дами, що врятувалися на благенькому човні) почали розбивати барила, напилися п’яні та так, п’яні, і втонули, співаючи «Прав, Британіє» 6 і скінчивши страшним криком, коли судно пішло під воду.

- А як, дядю, під час жахливої бурі, за дві години до світу, четвертого березня сімдесят першого року, викинуло на берег «Георга Другого» з двомастами коней, а коні одв’язалися ще на початку шторму, почали метатись і зняли такий гармидер, і так кричали по-людськи, що екіпаж подумав, на кораблі повно чортів, і всі, навіть найбуваліші, з переляку кинулися в море, і тільки двоє матросів живих лишилося, то й розповіли цю історію.

- А коли «Поліфем»,- сказав старий Сол,- коли «Поліфем»...

- Приватний корабель з Вест-Індії, з вантажем у триста п’ятдесят тонн, капітан - Джон Браун з Детфорда, власник - Уїггс і компанія,- перехопив Уолтер.

- Правильно,- сказав Сол.- Коли «Поліфем» загорівся вночі, на четвертий день після того, як при ходовому вітрі відплив з Ямайського порту...

- На борту було два брати,- перебив небіж голосно скоромовкою,- і на обох не ставало місця в єдиному човні, що лишився незатоплений; ніхто з них не хотів спускатися першим, аж старший ухопив молодшого за поперек і кинув у човен. А молодший закричав: «Згадай про свою наречену, Едварде! Я - сам-один, на мене ніхто не чекає вдома!» - і стрибнув у море!

Блискучі очі й розшаріле обличчя хлопця, що, переживаючи свої слова усерйоз, схопився навіть з місця, привели старому Солу на пам’ять те, про що він забув або що покрив був туман круг нього. Замість розповісти ще кілька історій, як то він збирався зробити хвилинку тому, старий сухо кахикнув і мовив:

- Годі вже! Уяви собі, що ми змінили тему розмови.

Річ у тім, що простосердий дядько, потай пориваючись до всього дивоглядного та ризикованого - з чим, до певної міри, пов’язувала його ведена ним торгівля - прищепив свої смаки й небожеві, і всі спроби віднадити хлопця від пригодницького життя лише загострювали його потяг до нього. Так завжди буває. Певно, не знайдеться такої книжки чи історії, написаної чи розказаної саме з метою втримати хлопців на суші, яка не викликала б у них ще більшої любові до океану.

Але в цей час до нашого невеличкого товариства приєднався ще один джентльмен в обширному синьому костюмі, з гаком замість руки, прикріпленим до правого зап’ястка, з чорними, кущуватими бровами і товстим ціпком у лівій руці, вузлуватим, як і його ніс. Шия його була обмотана чорною шовковою хусткою, з-під якої виставав комір сорочки грубого полотна, такий височенний, що скидався на маленьке вітрило. Очевидно, то для нього приготовили третій - порожній - келих, і, очевидно, він знав про це, бо, знявши плаща й капелюха, повісив їх на дерев’яний гачок за дверима. Капелюх цей був такий твердий і лискучий, що чиясь вразлива голова відчула б біль, лише глянувши на нього, а в новоприбулого він залишив червону смужку на лобі, немов од тісної миски. Підсунувши стілець до того місця, де стояв порожній келих, він сів. Гостя звичайно величали капітаном, хоча він був чи то лоцман, чи то шкіпер, чи то капер, а може, і всі три разом, в усякому разі, вигляд у нього був явно просолений.

Його обличчя з темного дуба проясніло, коли він поручкався з дядьком та небожем, але вдача у нього була, як видно, вельми лаконічна, бо він сказав лише:

- Ну, як ідеться?

- Все гаразд,- одповів містер Джілс, підсуваючи до нього пляшку.

Той підніс її догори і, оглянувши з усіх боків та понюхавши, багатозначно спитав:

- Те саме?

- Те саме,- відповів майстер корабельних інструментів.

Присвистуючи, капітан налив собі вина з таким виглядом, немов і справді прийшов на свято.

- Уол-ре! - сказав він, поправляючи гачком рідке волосся на голові і показуючи на майстра.- Подивись на нього! Любов! Пошана! І послушенство! Пошукай-но це місце в своєму катехізисі, а знайдеш - заклади сторінку. Успіхів, хлопче!

Він був такий вдоволений і з самої цитати, і з свого посилання на неї, що не міг стриматись, щоб не повторити її тихенько, і сказав, що сорок років поспіль не згадував цих слів.

- Але за мого життя не було такого, щоб я не міг згадати потрібних два-три слова,- додав він.- А все тому, що я не розкидаюся ними, як дехто.

Останнє зауваження, правдоподібно, викликало в нього думку, що краще б йому, як батькові юного Норваля, 7 «громадити свої запаси». Так чи інакше, але він замовчав і не пустив ані пари з вуст, доки старий Сол не вийшов, щоб засвітити в крамниці. Тоді він повернувся до Уолтера й несподівано сказав:

- Гадаю, він міг би змайструвати дзигарі, якби