Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Борислав сміється, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Борислав сміється" автора Франко І. Я.. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 86
Перейти на сторінку:
знак чо­ло­віцт­ва. Удар тра­фив Риф­ку стра­ше­н­но, і що во­на в тій хви­лі не зій­шла з ро­зу­му, се бу­ло лиш для то­го, що не мог­ла да­ти ві­ри сво­му не­щас­тю.

По виїзді Гер­ма­на во­на так і зас­ти­ла на своїй со­фі. Ні­які дум­ки не во­ру­ши­лись в її го­ло­ві, тільки сльози пли­ли. Весь світ щез для неї, світ­ло по­мерк­ло, лю­ди ви­мер­ли,- во­на чу­ла тільки ским’ячий, не­нас­тан­ний біль у сер­ці.

Нараз во­на зір­ва­лась і зад­ри­жа­ла ці­лим ті­лом. Що се та­ко­го? Що за шум, за стук, за го­вір до­ле­тів до неї? Во­на за­пер­ла в со­бі дух і прис­лу­ху­ва­лась. Го­вір при вхо­ді. Го­лос служ­ни­ці, кот­ра не­мов сва­риться з ки­мось, не пус­кає до по­кою. Дру­гий го­лос, різ­кий і гнів­ний, стук не­мов по­ва­ле­но­го на зем­лі чо­ло­ві­ка, тріск двер­ми, ту­піт кро­ків по по­ко­ях, ближ­че, чим­раз ближ­че…

- Ах, се він, се мій син, се мій Гот­ліб! - скрик­ну­ла Риф­ка і ки­ну­лась ід две­рям, на­зуст­річ. В тій хви­лі отво­ри­ли­ся две­рі, пхну­ті сильною ру­кою, і пе­ред нею став - за­чор­не­ний, в по­шар­па­них чор­них шма­тах вуг­ляр­чук.

Рифка ми­мо­во­лі скрик­ну­ла і пруд­ну­ла­ся взад. Вуг­ляр­чук гля­дів на неї гнів­ни­ми ве­ли­ки­ми очи­ма, з кот­рих блис­ка­ла лю­тість і не­на­висть.

- А що, піз­наєш ме­не? - про­го­во­рив він різ­ко, і в тій хви­лі Риф­ка мов бе­зум­на ки­ну­ла­ся до нього, по­ча­ла стис­ка­ти і ці­лу­ва­ти йо­го ли­це, очі, ру­ки, пла­чу­чи й смі­ючись.

- Так се та­ки ти? То я не по­ми­ли­ла­ся! Бо­же, ти жиєш, ти здо­ров, а я вже ма­ло не вмер­ла! Си­ноч­ку мій! Ко­ха­ний мій, ти жи­вий, жи­вий!..

Викрикам не бу­ло кін­ця. Риф­ка по­тяг­ла вуг­ляр­чу­ка на со­фу і не ви­пус­ка­ла з об­нять, по­ки він сам не вир­вав­ся. По­пе­ред всього, чу­ючи кро­ки над­хо­дя­чої служ­ни­ці, він замк­нув две­рі і, обер­та­ючи­ся до ма­те­рі, ска­зав:

- Накажи тій прок­ля­тій мал­пі, най си йде до чор­та, бо їй ро­зіб’ю її пус­тий че­реп, як ми сей­час від­си не всту­питься!

Рифка, пос­луш­на си­но­ві, на­ка­за­ла крізь замк­не­ні две­рі служ­ни­ці, щоб іш­ла до кух­ні і не ви­хо­ди­ла, аж її зак­ли­че, а від­так по­ча­ла знов об­ні­ма­ти і пес­ти­ти си­на, не зво­дя­чи й на хви­лю очей з йо­го на­ду­то­го за­мур­за­но­го ли­ця.

- Мій си­ноч­ку,- по­ча­ла во­на,- що се з то­бою? Що ти зро­бив?

І во­на по­ча­ла об­зи­ра­ти йо­го з ви­ра­зом без­ко­неч­но­го жа­лю, не­мов ся вбо­га одіж бу­ла смер­тельною ра­ною на йо­го ті­лі.

- Ага, а ви ду­ма­ли, що я так і до смер­ті бу­ду тер­пі­ти у то­го прок­ля­то­го куп­ця! - крик­нув Гот­ліб, ту­па­ючи зо злос­ті но­га­ми і ви­ри­ва­ючись з об­нять ма­те­рі.- Ви га­да­ли, що я не пос­мію ма­ти свою во­лю! Га!

- Але ж, зо­ло­то моє, хто так га­дав! - скрик­ну­ла Риф­ка.- То хі­ба той не­люд, твій отець, так га­дав!

- А ти ні?

- Я? Гос­по­ди! Си­ноч­ку, я би кро­ві своєї не жа­лу­ва­ла для те­бе. Кілько я на­го­во­ри­ла­ся йо­му…

- А він ку­ди поїхав? - пе­рер­вав їй Гот­ліб.

- Та до Льво­ва, шу­ка­ти за то­бою.

- А, так,- ска­зав Гот­ліб з ус­мі­хом вдо­во­лен­ня,- то най же си шу­кає!

- Але як же ти при­був сю­да, люб­чи­ку?

- Як? Не ви­диш? З вуг­ля­ра­ми, що вер­та­ли зо Льво­ва.

- Бідна моя ди­ти­ноч­ко! - скрик­ну­ла Риф­ка.- Та й ти з ни­ми їхав ці­лу до­ро­гу! То ти му­сив наз­на­ти­ся бі­ди, гос­по­ди! Але швид­ко, скинь то­то пас­кудст­во з се­бе; я ка­жу при­нес­ти во­ди, об­мий­ся, пе­ре­бе­ри­ся!.. Я вже те­бе не пу­щу, не поз­во­лю, що­би той не­люд віз тя на­зад,- ні, ні­ку­ди! Ски­дай, люб­чи­ку, то­ту не­чисть, ски­дай, я за­раз пі­ду най­ти для те­бе чис­те шмат­тя. А ти го­ло­ден, прав­да?.. По­че­кай, я зак­ли­чу служ­ни­цю…

І во­на вста­ла, щоб задз­во­ни­ти. Але Гот­ліб си­ло­міць зат­ри­мав її.

- Дай спо­кій, не тре­ба,- ска­зав він ко­рот­ко.

- Але чо­му ж, си­ноч­ку? Та чень же так не бу­деш…

- Ага, ти га­да­ла,- ска­зав Гот­ліб, ста­ючи пе­ред нею,- що я на то тілько вир­вав­ся зо Льво­ва в тих ла­хах, на то тілько плів­ся з вуг­ля­ра­ми п’ятнад­цять миль, що­би, ско­ро сю­да, знов да­ти­ся вам в ру­ки, да­ти­ся за­пер­ти в яку там кліт­ку та ще на до­да­ток слу­ха­ти ваш крик та ва­ші на­уки? О, не бу­де то­го!

- Але ж, син­ку,- скрик­ну­ла, блі­ді­ючи і дри­жа­чи з три­во­ги, Риф­ка,- що ж ти хо­чеш ро­би­ти? Не бій­ся, ту до­ма я за те­бе стою, ніх­то то­бі ні­чо­го но вдіє!

- Не пот­ре­бую тво­го сто­ян­ня, я со­бі сам за се­бе пос­тою!

- Але що ж ти бу­деш ді­яти?

- Буду со­бі жи­ти, як сам за­хо­чу, без ва­шої опі­ки!

- Господи, та­же я ти не бо­ро­ню й до­ма жи­ти, як сам хо­чеш!

- Ага, не бо­ро­ниш! А най-но лиш де вий­ду, за­бав­лю­ся, за­раз пи­тан­ня, пла­чі, чорт знає що!.. Не пот­ре­бую то­го. А ще як він приїде,- о, то би я виг­рав!

Рифку щось не­мов за сер­це стис­ло на то­ті сло­ва. Во­на чу­ла, що син не лю­бить її, не тер­пить її пес­то­щів, і теє по­чут­тя на­ве­ло на неї страх, не­мов в тій хви­лі тра­ти­ла си­на дру­гий раз, і вже назав­сі­ди. Во­на нед­виж­но си­ді­ла на со­фі, не зво­дя­чи з нього очей, але не мог­ла й сло­ва ска­за­ти.

- Дай ми гро­шей, я со­бі пот­раф­лю сам жи­ти на свою ру­ку,- ска­зав Гот­ліб, нез­ва­жа­ючи на її чут­тя.

- Але де ж ти пі­деш?

- Тобі ні­чо до то­го. Я знаю, що ти би за­раз ска­за­ла йо­му, ско­ро приїде, а він би ка­зав ме­не шан­да­ра­ми при­вес­ти.

- Але ж бо­гом кле­ну­ся, що не ска­жу!

- Ну, то й я то­бі не ска­жу. На­що маєш зна­ти? Да­вай гро­ші!

Рифка вста­ла і отво­ри­ла бюр­ко, але гро­шей у неї не бу­ло ні­ко­ли мно­го. В бюр­ку най­шла тільки 50 ринських і по­да­ла їх мовч­ки Гот­лі­бо­ві.

- Та що то­го! - ска­зав він, обер­та­ючи в ру­ках банк­нот.- Жеб­ра­ко­ві яко­му даєш, чи що?

- Більше не маю, си­ноч­ку, по­ди­ви­ся сам.

Він за­зир­нув до бюр­ка, пе­ре­рив в нім усе, а, не най­шов­ши більше гро­шей, ска­зав: - Ну, най і так. За кілька день вис­та­рай­ся більше.

- То прий­деш? - спи­та­ла ма­ти ра­діс­но.

- Буду ви­ді­ти. Як йо­го не бу­де, то прий­ду, а ні, то приш­лю ко­го. Як по­ка­же від

1 ... 13 14 15 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав сміється, Франко І. Я."