Читати книгу - "Князь Єремія Вишневецький, Нечуй-Левицький"

- Принеси мені най­кращі убо­ри, знай­ди най­до­рожчі діаман­ти. Сьогодні бу­де ко­ро­нація ко­ро­ле­ви. Хо­чу вбра­тись, як ко­ро­ле­ва.

Горнишні поп­ри­но­си­ли най­до­рожчі убо­ри, приб­ра­ли Гри­зельду, мов ко­ро­ле­ву до вінця. Гри­зельда з батьком поїха­ла до со­бо­ру, де після служ­би бо­жої ко­ро­ле­ва вінча­лась ко­ро­ною. Маг­натів зібра­лась си­ла. При ко­ро­нації був папський нунцій Філо­нарді, був цісарський по­сол граф Магні, фран­цузький - де-Ро­зе, бран­ден­бурзький граф Бран­ден­бург й інші чу­жо­земські пос­ланці. Гри­зельда вгляділа Єремію Виш­не­вецько­го. Він ук­ло­нив­ся, прис­ту­пив до неї й привітав­ся так лас­ка­во й щи­ро, не­на­че знав її з давніх-да­вен. Гри­зельді ще більше при­пав він до впо­до­би.

«Чи не са­мо не­бо приз­на­чи­ло мені до па­ри цього смуг­ля­во­го чор­но­око­го ко­за­ка?» - ду­ма­ла Гри­зельда, вло­вив­ши лас­ка­вий пог­ляд гост­рих очей мо­ло­до­го кня­зя.

- Прибувай до мо­го батька в гості, там ми по­го­во­ри­мо, бо тут на це­ре­монії не встиг­неш і сло­ва про­мо­ви­ти.

- Завтра до­ко­неш­не при­бу­ду до те­бе зран­ку, - про­мо­вив ти­хо Єремія й ос­ту­пив­ся.

Другого дня ра­ненько Гри­зельда, си­дя­чи в своїй кімнатці, ска­за­ла до своєї давньої няньки ба­би Ган­ни:

- Перенеси, Ган­но, мою ро­бо­ту в ту кімнат­ку, що ви­хо­дить вікна­ми в двір. Там ми ся­де­мо сьогодні за ро­бо­ту.

- А чом же не ту­теч­ки? Бу­ло гар­но тут, а те­пер ста­ло гар­но там. Ой ве­ред­ливі ж оті мо­лоді пан­ни! - обізва­лась ве­се­ла ба­ба.

- Не жар­туй та за­раз пе­ре­нось ту­ди й свій гребінь та пря­жу і моє шит­во. Ме­не в цьому по­коїчкові чо­гось нудьга бе­ре. Там вид­ко в двір, по дворі веш­та­ються лю­де: там мені бу­де ве­селіше сидіти за ро­бо­тою, - ска­за­ла Гри­зельда.

- Оце! Як кор­жа так кор­жа! Не­хай бу­де й корж, - ска­за­ла Ган­на й заб­ра­ла ро­бочі при­чан­да­ли.

- Кинь, Ган­но, свої за­мос­тянські жар­ти та ро­би те, що я тобі ка­жу.

- Та доб­ре ж, доб­ре!

І Ган­на з дівча­та­ми по­пе­ре­но­си­ла в ту кімнат­ку усі ро­бочі Гри­зельдині при­чан­да­ли.

Гризельда сіла ви­ши­ва­ти зо­ло­том та сріблом шов­ко­вий бла­кит­ний кун­туш. Дві дівчи­ни, прив­чені до шит­тя, сіли ко­ло по­ро­га й ви­ши­ва­ли сріблом бе­реж­ки до кун­ту­ша. Ба­ба Ган­на сіла за кужіль пряс­ти лля­ну ку­де­лю: во­на да­ла обітни­цю нап­ряс­ти своїми ру­ка­ми на покрівець для прес­то­ла в костьол. І ба­ба Ган­на, і дівча­та з За­мос­тя вже поп­рис­та­ва­ли на ка­то­лицьку віру ще в За­мості. Пан­на Гри­зельда та ксьондзи прик­ла­ли до цієї спра­ви своєї праці. Усей двір За­мой­сько­го в За­мості, уся че­лядь, наб­ра­та по ук­раїнських се­лах в Холм­щині, бу­ла по­вер­ну­та на ка­то­лицт­во.

Вже сон­це ви­со­ченько підби­ло­ся вго­ру. Гри­зельда ви­ши­ва­ла зне­хо­тя й все пог­ля­да­ла у вікно на прос­тор­ний двір, се­ред кот­ро­го зе­леніло здо­ро­ве кру­жа­ло, за­сад­же­не по­се­ре­дині ку­ща­ми буз­ку та тро­янд. Бра­ма сто­яла од­чи­не­на навстіж. Чо­ти­ри гран­часті му­ро­вані стов­пи бра­ми біліли на сонці. За­мой­ський ждав до се­бе на одвіди­ни гос­тей, приїжджих з-за гра­ниці. В бра­му вліта­ли коні, зап­ря­жені впрос­тяж; кру­гом дер­но­во­го кру­жа­ла ко­ти­лись лис­нючі ка­ре­ти маг­натів і ста­ва­ли пе­ред ґанком, обс­тав­ле­ним важ­ки­ми біли­ми ко­ло­на­ми. Приїжджа­ли з одвіди­на­ми до ко­рон­но­го канц­ле­ра й заг­ра­ничні гості з Відня, що наїха­ли з мо­ло­дою ко­ро­ле­вою. Ка­ре­ти приїжджа­ли й не­за­ба­ром од'їжджа­ли. Гри­зельда не зво­ди­ла очей з тих гос­тей, що ви­хо­ди­ли з ка­рет. Во­на не­на­че сподіва­лась, що от-от не­за­ба­ром вско­чить у двір мо­ло­дий Єремія, щоб одвіда­ти і ста­ро­го її батька, й її.

- От те­пер я, пан­но Гри­зельдо, до­га­ду­юсь, чо­го ти пе­рей­шла з ро­бо­тою в цей по­коїчок з своєї кімна­ти, - обізва­лась ба­ба Ган­на.

- Не з твоєю ста­рою тя­мою в сивій го­лові до­га­да­тись. Та й до­га­ду­ва­тись не­ма чо­го: сіла я ту­теч­ки, щоб по­ди­ви­тись на приїжджих гос­тей, - ска­за­ла Гри­зельда.

- Авжеж! Підду­ри ко­го дурнішо­го. А в Ган­ни, хва­лить бо­га, та­ки є тям­ки в сивій го­лові.

- Нема там ніякісінької тя­ми: бу­ла ко­лись, та вже дав­но ви­летіла з си­вої го­ло­ви, - по­жар­ту­ва­ла Гри­зельда.

Молоді дівча­та осміхну­лись ко­ло по­ро­га й зир­ну­ли од­на на од­ну.

- От-от не­за­ба­ром при­ли­не який­сь орел і шуг­не кри­ла­ми по дворі, - ска­за­ла ба­ба Ган­на.

- Який же це орел? Про ко­го ти вер­зеш? - спи­та­ла Гри­зельда.

- Про ко­го ж, як не про кня­зя Домініка, - ска­за­ли ба­ба.

- Князь Домінік не підхо­жий до ор­ла, - ска­за­ла Гри­зельда.

- Ой підхо­жий! Ще й який підхо­жий, - обізва­лась з кут­ка гор­ниш­на Ма­ру­ся.

- Брешете ви обидві. Він схо­жий на си­зо­го го­лу­ба, а не на ор­ла, - обізва­лась Гри­зельда.

- А хіба ж ти, Гри­зельдо, не лю­биш го­лубів? - спи­та­ла сміли­ва ба­ба-нянька.

- Не при­па­ли чо­мусь мені до впо­до­би отакі сизі го­лу­би. Я люб­лю орлів. Ото так пти­ця. І шу­гає ви­со­ко аж під хма­ри, і прос­то очи­ма ди­виться на сон­це, і па­дає на­низ швид­ко, мов ку­ля, й не ви­пус­тить з своїх па­зурів ди­чи­ни: орел то ли­цар між птаст­вом, - ска­за­ла Гри­зельда й зир­ну­ла в вікно.

У відчи­нені во­ро­та влетів бас­кий кінь, ніби шуг­нув кру­гом кру­жа­ла, на­че ви­хор, і спи­нивсь пе­ред ґанком, не­на­че уко­па­ний.

На коні сидів князь Домінік, струн­кий та рівний ста­ном, як оче­ре­ти­на, і та­кий тон­кий, як оче­ре­ти­на. Бла­кит­ний кун­туш ма­яв на вітрі. Бла­кит­на шап­ка синіла на ру­ся­вих ку­че­рях. Він був білий з ли­ця й ру­ся­вий. Ву­си бу­ли ясні, ру­сяві, не­на­че лляні.

Домінік ско­чив мит­тю з ко­ня до­до­лу. Гри­зельді зда­лось, що він пе­ре­ло­миться над­воє, не­на­че оче­ре­ти­на, на швид­ко­му ско­ку з ко­ня.

- От і орел при­летів у твій двір, - обізва­лась ба­ба Ган­на. - Ой гар­ний же, гар­ний, як місяць пов­ний!

- Та то не князь Домінік! Це, пев­но, якась пан­на одяг­ла­ся в ли­царські ша­ти й приїха­ла до нас в гості. Це, на­пев­но, якась німке­ня з Відня, що при­бу­ла вкупі з ко­ро­ле­вою, - жар­ту­ва­ла й собі Гри­зельда.

- Ой гар­ний, як го­луб си­зий! - крик­ну­ли й собі дівча­та й повс­та­ва­ли з місця та заг­ля­да­ли в не­ве­лич­ке вікно.

Князь Домінік увійшов у не­ве­личкі сінці, обт­ру­сив гус­тий по­рох з до­ро­го­го шов­ко­во­го уб­ран­ня й влетів у світли­цю. Світли­ця бу­ла не­ве­лич­ка, ста­ро­дав­ня, узько­ва­та й дов­га, з трьома узьки­ми вікон­ця­ми в са­док. Вікна бу­ли пе­реп­ле­тені залізни­ми ґрат­ка­ми. З од­чи­не­них вікон повіва­ло хо­лод­ком. На ґрат­ках вікон вче­пи­ли­ся ніжка­ми дві ластівки і ще­бе­та­ли на усю світли­цю. На ста­ро­модній ши­рокій ка­напі, об­битій жов­тим сап'яном, сидів ста­рий си­вий ог­ряд­ний канц­лер За­мой­ський. По­руч з ним сиділи два чу­жо­земські пос­ланці - австрійський граф Магді та бран­ден­бургський граф Бран­ден­бург, у ши­ро­ких білих комірах з обор­ка­ми, і ба­ла­ка­ли з За­мой­ським.

- Вітаю яс­но­вельмож­но­го канц­ле­ра! Доб­ри­день яс­но­вельмож­но­му! - про­мо­вив ве­се­лий Домінік і ни­зенько вкло­нив­ся За­мой­сько­му та гос­тям.

Замойський рап­том підвівся з ка­на­пи і швид­кою хо­дою пішов на­зустріч Домінікові, дрібо­тя­чи ку­ценьки­ми ма­леньки­ми ніжка­ми. Він ра­до привітав­ся з кня­зем, бо знав, що князь Домінік за­ли­цяється до йо­го стар­шої доч­ки і хо­че