Читати книгу - "Лихо давнє й сьогочасне, Мирний"

- Килино! Піди, моя ди­ти­но, на по­ле… Як жа­ли, то ба­га­то там ко­лосків на полі зос­та­ло­ся. Наз­би­рай. Мо­же, не з кож­но­го пти­ця ви­пи­ла, мо­же, в яко­му й зер­но за­дер­жа­ло­ся…

Килина на по­ле чух­рає ко­лосків зби­ра­ти, їй на те щас­ти­ло: не про­хо­ди­ло то­го дня, щоб во­на з півклун­ка пше­нич­них ко­лосків до­до­му не при­но­си­ла. Хо­ча бу­ли між ни­ми з про­рос­том, бу­ли й зовсім трухлі, та - сількісь! Про­су­шать та обімнуть Ма­ри­на з Ки­ли­ною " ко­ло­соч­ки, а на вечір і є в них гор­щик куті.

Раз якось пішла Ки­ли­на на по­ле за ко­лос­ка­ми зран­ку, та вже й вечір, а її не­має.

"Господи! Де ж се во­на діла­ся! Чи не пе­рестрів, бу­ва, її ли­хий чо­ловік, чи не зустріла­ся із звіром у полі?" - ду­має Ма­ри­на.

Ниє-омлїває ма­те­ри­не сер­це. А тут уже й ніч нас­ту­пає, неп­рог­ляд­на тем­но­та над­хо­дить. Ма­ри­на ні жи­ва ні мерт­ва. Ко­ли чує - щось лізе в ха­ту, лед­ве лізе…

- Ти, доч­ко?

- Я, ма­мо.

- Де ж се ти бу­ла так дов­го? Де ба­ри­ла­ся?

- Світіть, ма­мо, світло. Бла­го­дать бо­жа!

- Яка бла­го­дать?

- Як засвіти­те - по­ба­чи­те… Ма­ри­на засвіти­ла. Ки­ли­на пе­ред нею сто­яла, а біля Ки­ли­ни аж п'ять снопів пше­ниці ле­жа­ло..

- Де це ти, доч­ко? - аж скрик­ну­ла Ма­ри­на.

- У то­ку, ма­мо. В пансько­му то­ку, де бу­ла по­же­жа. Там під ку­па­ми по­пе­лу ба­га­то та­ких снопів зіста­лось.

- Мовчи ж, доч­ко, щоб ніхто не дізнав­ся!

- Та се ж я й до­жи­да­ла­ся до смер­ку, щоб ніхто не ба­чив.

Обсушили ті п'ять снопів, обім'яли. Пильну­ва­ли кож­не зер­ня, щоб де не зап­ро­пас­ти­ло­ся! Наб­ра­ло­ся аж півклун­ка зер­на.

Наварили куті - ди­мом та гар'ю не­се від тієї куті. Сількісь! Все ж поїсти є що, ви­то­пи­ти є чим, та й біга­ти Ки­лині з ми­соч­кою по се­лу не тре­ба. Як уже на сході зер­но, Ки­ли­на вик­ра­деться під вечір, а як смерк­не - тяг­не до­до­му п'ять снопів; і зно­ву в них є, по­ки не ста­не.

Отак во­ни жи­ли вдвох. Пильну­ва­ли про од­ну ку­тю, більш ні про віщо. З людьми не во­ди­ли­ся. Та й ко­ли їм бу­ло з ни­ми во­ди­тись? І які з ни­ми во­ди та пе­ре­во­ди, ко­ли в кож­но­го своє ли­хо?.. У то­го жінка за­не­ду­жа­ла, той сам ле­жить в об­ложній; там син уми­рає, там доч­ка вже вмер­ла. Пішла на лю­дей по­шесть та хво­ро­ба вся­ка: різач­ка та про­пас­ни­ця, а най­більше - обк­лад­ки. Скілько від них дітво­ри пе­ре­мер­ло! Оце зран­ку лю­бе-ми­ле бігає; ди­вись, в обід - роз­горіло­ся, роз­па­ли­ло­ся, на гор­лян­ку жаліється, а на дру­гий день і бо­гові ду­шу віддає… За ма­ли­ми по­ча­ло й ве­ли­ких ко­си­ти: не про­хо­дить то­го дня, щоб двох або трьох не хо­ва­ли. Заз­да­легідь по­ча­ли ями ко­па­ти. Спер­шу пла­ка­ли за по­мер­ши­ми, а то й пла­ка­ти пе­рес­та­ли. Ко­ли їсти нічо­го, то навіщо йо­го й жи­ти? Одні со­ба­ки не пе­рес­та­ва­ли що­ночі ви­ти - чи то во­ни вми­ру­що­го чу­ли, чи ви­ли від го­ло­ду?.. Сум пішов по се­лу, страш­ний, не­людський сум об­няв йо­го… Де вже бу­ло під той час Ма­рині до лю­дей або лю­дям до Ма­ри­ни? Ко­жен сам се­бе знає, се­бе од­но­го беріг. А прий­шло­ся-та­ки так, що й про неї лю­ди зга­да­ли! Та ще як! цілою гро­ма­дою прий­шли про­ха­ти!

Прочули од­ра­дя­ни, що па­нич вер­нув­ся з да­ле­ких країв і бу­де в Од­раді. Давні дум­ки знов ок­ри­ли їх го­ло­ви, давні надії за­во­ру­ши­ли­ся в ду­шах… А мо­же. па­нич віддасть їм в орен­ду Од­ра­ду? Як по­ба­чить, що ті мудрі та ро­зумні уп­ра­ви­телі тілько до шко­ди та ро­зо­ру до­во­дять, то, мо­же, і відгук­неться на їх дав­не жа­дан­ня…От і цього ро­ку - скілько то доб­ра про­па­ло? А че­рез віщо? Че­рез не­дог­ляд, че­рез ви­гад­ки муд­рих - ду­же вже, бач, пе­ре­муд­ри­ли… Що не ка­жи, а не панське діло біля землі хо­ди­ти: і кло­по­ту ба­га­то, та й утра­ти не ма­ло. Са­ме кра­ще: віддай лю­дям та го­тові гро­ши­ки бе­ри.

Знову по­ча­ли од­ра­дя­ни схо­ди­тись до гур­ту та ра­ди­тись поміж со­бою.

- Коли б то скоріше па­нич приїхав! Піде­мо всі до йо­го, до од­но­го піде­мо й дітей за­бе­ре­мо з со­бою. До ніг упа­де­мо, слізьми про­ха­ти­ме­мо - хай візьме від нас свою невіру, хай віддасть нам в орен­ду Од­ра­ду. Хіба в йо­го тілько й землі, що при Од­раді? Ба­га­то є й по дру­гих сто­ро­нах. Хай на тій, ко­ли вже хіть є, йо­го німець гос­по­да­рює, а цією нам пос­ту­питься. Наші батьки йо­го батькові вірно слу­жи­ли, то нев­же ж він не згля­неться на на­ше убо­жест­во, нев­же по­пус­тить на­шим жи­во­там про­па­да­ти? - так го­моніли од­ра­дя­ни поміж со­бою, го­ноб­ля­чи надію в серці про орен­ду.

Ось од­но­го дня опівдні хтось ще зда­ле­ку зап­римітив, що рид­ван ко­тить в Од­ра­ду шес­те­ри­ком.

- То він, він! То йо­го сам бог до нас за­си­лає!- мо­ви­ли од­ра­дя­ни й вис­та­ви­ли­ся в дві ла­ви по ву­лиці.

Ось по­ка­зав­ся шес­те­рик і в Од­раді, не­су­чи за со­бою здо­ро­вен­ний рид­ван. Вікна в ньому за­чи­нені та ще й фар­ту­ши­на­ми завіша­но, ви­сокі, мов верст­ви, коні важ­ко тю­па­ють; у них се­лезні гра­ють та ка­лю­ка з-під коліс роз­ки­дається на всі бо­ки. Ось во­ни вбігли у ву­ли­цю. Тісна ву­ли­ця зад­ля шес­те­ри­ка; коні од­но до дру­го­го ту­ляться, щоб не за­че­пи­ти­ся об тин. Од­ра­дя­ни пос­ту­пи­ли­ся в дво­ри, шап­ки ски­да­ють, низько вкло­ня­ються… Та їх рид­ван не примічає - ко­тить собі з за­ту­ле­ни­ми вікна­ми; один тільки ку­чер ви­гу­кує; "Ну, ди­яво­ли!"- та до­ку­пи зво­дить ко­ней. Шес­те­рик не за­ба­рив­ся пром­ча­ти се­лом і по­вер­нув у панський двір.

- Махнемо че­рез яр нав­пе­рей­ми! - хтось гук­нув, і декілька з мо­ло­дих ки­ну­лись бігти.

- Постойте! пос­той­те! - за­гу­ка­ли на них старші.- Ба­чи­те- у вікнах ніко­го не вид­ко й шиб­ки за­ту­ле­но. Вид­но, спить па­нич. Ви­мо­рив­ся за до­ро­гу та й зас­нув. Нічо­го сьогодні йо­го тур­бу­ва­ти, хай на завт­ра.

На завт­ра - ще ні світ, ні зо­ря, а вже по Од­раді хо­дить гомін від дво­ру до дво­ру: ко­му йти? як дос­ту­пи­ти­ся?

- Та ко­му ж най­зручніше, як не хре­щеній ма­тері? - хтось по­ра­яв.- Хай спер­шу во­на піде, по­не­се бу­хан­ця, з приїздом привітає, за­мо­вить і за нас сло­во, вивідає - як там… А тоді вже й ми за нею дос­ту­пи­мо­ся.

- А справді, що так!- за­гу­ка­ли всі й мерщій май­ну­ли всім гур­том до Ма­ри­ни.

Марина тільки що вста­ла й не вми­ва­ла­ся; очі в неї зас­пані, во­лос­ся роз­куй­да­не.

- До те­бе. Ма­ри­но, з про­хан­ням! За­по­мо­жи го­рю! - за­го­моніли.

- Якому? Що за ра­да? - пи­тає Ма­ри­на.

- Йди до дво­ру. Дос­ту­пи­ся до па­ни­ча, тобі до нього вільніш дос­ту­пи­ти­ся - Все ж, бач, хре­ще­на ма­ти; те­бе не про­же­не. Йди, за­мов за нас