Читати книгу - "Таємна історія Радянського Союзу, Павло Правій"

А після офіційного припинення «Червоного терору» 6 листопада 1918 року він лише посилився. І знаєте, що найстрашніше? Оті вбивства Урицького та Володарського; отой замах на Леніна жодного стосунку до «контрреволюції» не мали. Урицький став жертвою чи то коханця розстріляного (а терору ж не було, правда) юнкера, чи то навпаки, власного коханця, якого з тим юнкером не поділив. Звали убивцю Леонід Каннегісер. З цього «любовного трикутника» чекісти цілу змову сплели. Так само, як і з побутового вбивства Володарського власним шофером. Там ще й шалені гроші зав’язано – про це трохи згодом. Замах на Леніна було організовано не «контрреволюцією», а найближчим соратником – Яковом Свердловим, і про це ми поговоримо. Більшовики усе те знали, але жертв внутрішньовидової боротьби використали як привід для убивства та пограбування десятків тисяч ні в чому не винних людей, а також своїх політичних противників. Бувало й крутіше. Це уже навіть не терор, а більшовицьке бачення комунізму як такого – масова експропріація жінок. Виглядало це приблизно, як у Катеринодарі (нині – Краснодар): «…комісар міста з питань внутрішніх справ Бронштейн оголосив про соціалізацію всіх дівчат і жінок у віці від 16 до 25 років. Усі охочі могли звертатися за мандатами на соціалізацію до революційних установ міста. Такі мандати, які давали «право» соціалізувати – тобто «законно» зґвалтувати – до 10 дівчат і жінок, видавали Бронштейн, начальник кінного загону Кобзирєв, головком Іващєв тощо. Загалом на підставі такого «мандата» було схоплено понад 60 красивих дівчат і жінок, переважно від 16 до 20 років, з «буржуазних» сімей. На них влаштовувалися облави в міському саду, а потім вони піддавалися зґвалтуванню і катуванням, деякі жертви збожеволіли або були вбиті. Труп учениці 5-го класу однієї з гімназій зі слідами тортур був виловлений з Кубані. Було встановлено, що вона піддавалася груповим зґвалтуванням протягом майже двох тижнів» [22]. І таких свідчень я можу на цілу книгу назбирати – місця для чогось іншого не залишиться. І це ще без підводної частини айсбергу – масових «експропріацій», тобто пограбувань. Грабували усіх поспіль: вчителів, професуру, селян, підприємців. Добре, що живими залишали. Хоча й не завжди. Дійшло до того, що якось бійці армії Будьонного пограбували самого Михайла Калініна, якого послали на фронт агітувати. «Всеросійського козла» прийняли за якогось генерала, зняли з нього шубу й поставили до стінки. Але тут наспів сам командарм, Калініна відбив, червоноармійці вибачилися, але, що характерно, шубу так і не повернули. Не знаю уже чи сміятися, чи плакати в цьому місці. Ось де справжня причина Громадянської війни – страшне насильство з боку оскаженілого від вседозволеності люмпену та комісарів, що ним керували. Та кожна порядна людина не просто мала право – мусила виступити проти цієї банди убивць і садистів, що узурпувала владу й почала величезний кривавий соціальний експеримент, який провалився. І тоді Ленін вигукнув: йой, ви не так все зрозуміли, це ж не справжній був комунізм, це ми так… вимушено.

А тепер я вам, любі мої читачі, розповім про комунізм, який більшовикам побудувати цілком вдалося…

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА.

ПРО ЛЕНІНА В «ЧЛЕНОВОЗІ», ОКРОПЧИК З СУХАРИКОМ, СТАРУ ШИНЕЛЬ ТА КУРЧА МАРЕНГО

Якщо комунізму для пролетарів побудувати більшовицькі вожді не змогли, то для себе якось таки спромоглися. Найсправжнісінький, як у мріях Карла Маркса: ідеш і береш скільки хочеш. Хочеш – морозиво. А хочеш – тістечка. Хочеш – автомобіль просто із царського гаража, а бажаєш – шубу з царського плеча. Все стало доступним в країні, де переміг пролетаріат. Але маленьке уточнення: не для пролетаріату, а для його вождів. І я не жартую. Це один із найбільших міфів радянської пропаганди – про надзвичайну скромність та аскетизм більшовицьких комісарів. Написано терикони книжок про те, як Дзержинський крихітний шматочок чорного хліба запивав окропом із крихітним шматочком цукру вприкуску; плівкою з фільмами про те, як Дзержинський ходив у рваній солдатській шинелі й непритомнів від голоду, можна кілька разів Землю по екватору обмотати; з газет, де писалося про те, як Ленін усі харчі в дитячі будинки віддавав, Сталін спав на іржавому солдатському ліжку, а Свердлов харчувався винятково двома картоплинами в мундирах без солі на добу, можна скласти гору, вищу за Еверест. Але у тій, таємній історії, що її ховали від народу комуністи, усе якраз не так. Зараз для кожного охочого доступне меню, складене для головного чекіста країни. І виявляється, що Фелікс Едмундович Дзержинський не лише куснем чорного хліба давився – був його стіл вельми різноманітний і ситний. «Понеділок: консоме з дичини, лососина свіжа, цвітна капуста по-польськи. Вівторок: солянка грибна, котлети телячі, шпинат з яйцями. Середа: суп-пюре із спаржі, яловичина-буллі, брюссельська капуста. Четвер: юшка боярська, стерлядь парова, зелень, горошок. П’ятниця: пюре із цвітної капусти, осетрина, боби метрдотель. Субота: юшка із стерляді, індичка з моченими яблуками, вишнею і сливою, гриби в сметані. Неділя суп зі свіжих печериць, курча маренго, спаржа» [23]. Ви коли-небудь куштували курча маренго, якого свого часу вигадали для Наполеона Бонапарта найкращі кухарі Європи? У 1918 році була організована їдальня для народних комісарів. Їжу подавали на награбованій у царському палаці севрський порцеляні. Ленін особисто контролював постачання харчів. У меню мали бути обов’язково: – сири кількох видів (їх вождь полюбив під час перебування у швейцарській еміграції); – рибні делікатеси (сьомга, стерлядь, осетрина, вугор тощо); – мариновані гриби і огірочки (до них вождь пристрастився у сибірському засланні). Для любителів знайшлися колекційні вина і коньяки. Дзержинському «чорного м’яса», тобто зрілу яловичину та свинину лікарі не рекомендували, тому для нього – молоденька нежирна телятинка та курочка, рябчики, індичка. Особливо розійшлися більшовики після переїзду Совнаркому до Москви. Найавторитетніші партійці оселилися в Кремлі, в розкішних царських палатах, за високою міцною стіною під численною охороною китайців, латишів і цілого кулеметного полку. Щоб пролетаріат не діставав своїми вимогами або хоча б скаргами. З кого б почати? Давайте, з Леніна. Отже, мешкав «вождь світового пролетаріату» в Кремлі, на третьому поверсі корпусу № 1 у «скромній» чотирикімнатній квартирі. Чотири кімнати на трьох (включно з сестрою Марією), причому кожна з кімнат завбільшки з цілу квартиру «хрущовського» типу – доволі непогано. Та це лише, так би мовити, службове приміщення – щоб було під рукою, коли на роботі затримався. Основне житло – садиба «Горки», розташована приблизно в 10