Читати книгу - "Таємна історія Радянського Союзу, Павло Правій"

кілометрах від нинішнього Московського кільцевого автошляху. Міг би вождь злиденних і голодних пролетарів оселитися у скромніших умовах. Але обрав розкішний маєток, який належав удові одного з найбагатших фабрикантів Росії Сави Морозова. Того самого, який фінансував партію більшовиків на десятки тисяч рублів; на чиї кошти Ленін і компанія солодко жили на італійських островах та швейцарських курортах. Того самого, якого пізніше убив штатний більшовицький кілер Леонід Красін заради виписаної на одну з революціонерок страховки у 100 тисяч рублів. Оцю нещасну вдову, мов стару собаку, й вигнав на вулицю Ленін на знак подяки за всі послуги її чоловіка.

Маєток «Горки». Вождь усіх «гнаних і голодних» ні в чому собі не відмовляв

Маєток «Горки» – це надзвичайна розкіш. З бібліотекою, кінозалом, зимовим садом, оранжереями, цілим штатом слуг і трьома десятками охоронців. Це крім розкішної кремлівської квартири, нагадаю. Лише сад та город у маєтку мали площу 5 гектарів. У саду, в якому під пильним оком охорони працювала ціла бригада садівників, було близько 500 яблунь, 300 вишень; у спеціальних ягідниках – 150 кущів чорної та понад 60 кущів червоної смородини, 24 ряди малини, 26 – полуниці… Город мав площу близько 3,5 десятин. Десятина – трохи більше гектару. Хтось може собі уявити майже 4 гектари самого лише городу? У 1918 році (тобто, на час заселення сюди подружжя Ульянових) на городі було висаджено 5 тисяч кущів помідорів, півтора гектари займала капуста, ще майже гектар – огірки, морква, цвітна капуста, цибуля. Були в господарстві й 300 парникових рам – це щоб і взимку дорогоцінний організм вождя регулярно приймав в себе різноманітні вітаміни. А нам про чай з моркви та сухарики торочать.

Персональні автівки радянських чиновників народ дотепно назвав «членовозами». Особистий «членовоз» Ленін вибрав собі теж неабиякий. Це був украй дорогий «Delanay Billville», який раніше належав самому імператору Миколі ІІ.

Але не єдиним ним жив вождь. Був ще суперрозкішний французький «Turket Mery-28» 1915 року випуску. Збирався вручну і був по кишені лише найбагатшим людям світу. У кого його відібрали – історія замовчує. Був знаменитий гоночний автомобіль Rolls Royce 40/50 Silver Ghost, який раніше належав одному з найбагатших людей Європи – мультимільйонеру Павлу Рябушинському. Вождь любив поїздити «з вітерцем». Не сам, звичайно, за кермом – для цього підбирали особливо перевірених майстрів водіння. Мав вождь світового пролетаріату ще три автомашини для повсякденних робочих поїздок і заміських прогулянок. Трохи пізніше на особливе замовлення із самого центру тодішнього світового імперіалізму – Англії для Ілліча привезли броньований «Rolls Royce Silver Ghost», який коштував фантастичні на ті часи гроші – 3 тисячі фунтів стерлінгів. Це платня декана Лондонського університету за 12 років. На початку 1921 року для Леніна в Англії придбали «Rolls-Royce Silver Ghost Continental». На Путилівському заводі його за державний кошт переробили в напівгусеничні автосани, на яких Ілліч «розсікав» навколишніми полями, релаксуючи таким чином від важких дум про світле майбутнє пролетаріату та рівність між людьми. Дружина Леніна, Надія Костянтинівна Крупська, мала, природно, власний автомобіль. І теж не якусь там швейну машину Зінгера на колесах, а потужний елітний «Rolls-Royce» з підігрівом салону. Він теж раніше належав імператорській родині. Наймані писаки сімдесят років ґамузляли жалісливі розповіді про те, як Ілліч голодував. Про окріп з сухарем або морквяний чайок. Брехня все це. Окропом вождь «ходоків» пригощав. А коли «ходоки» йшли собі геть – жер він від пуза, причому не сухарики, а найвишуканіші делікатеси. Корній Чуковський у своєму щоденнику від 11 листопада 1918 року писав, що порушував перед Максимом Горьким питання про елементарне мінімальне харчування письменників (нам уже відомо, що для більшовиків це громадяни четвертого сорту), на що «пролетарський письменник» вигукнув: «Так! Так! Треба, чорт забирай, щоб вони або годували, або – нехай відпустять за кордон. Раз вони такі немічні, що ні зігріти, ні нагодувати нездатні. Адже ось зараз – виявляється, у в’язниці краще, ніж на волі: я зараз клопотав про тих, хто сидить на Шпалерній, їх випустили, а вони не хочуть йти: і тепліше, і ситніше! А провізія є.. Є.. Це я знаю напевно. . Є.. У Смольному купа.. Ікри – цілі діжки – в Петербурзі жити можна.. Можна.. Вчора у мене одна баба зі Смольного була.. Там вони все це жеруть, але є такі, які жеруть із соромом...» [24]. Звичайно ж, Ленін жер ікру із соромом і не інакше. Троцький про ту кетову ікру потім ще довго згадував – як вони з Іллічем нею об’їдалися. А потім агітатори-пропагандисти писали сльозливі історії, як Ленін харчі, що їх присилали з провінції, відправляв до сиротинців. Але правда, мов те шило, з мішка вилазить. Ось той таки Горький вже у Москві. В гостях у Леніна на його кремлівській квартирі. Ілліч запрошує до столу: «– Копченою рибою пригощу, – прислали з Астрахані. І, нахмуривши сократівське чоло, скосивши убік всевидячі очі, додав: – Шлють, наче панові. Як від цього відвадиш? Відмовитися, не прийняти – образиш. А навколо усі голодують» [25]. Як бачимо, рибка не в дитячому сиротинці опинилася і не у голодних товаришів по партії, а чомусь на столі вождя. Це окрім того, що йому належало за посадою та меню спецїдальні кремлівської. Шановне товариство, робіть зі мною що хочете, але тут цей лисий типчик виглядає так само, як його відомий «колега» Альхен – персонаж з книги Ільфа та Петрова «Дванадцять стільців», пригадуєте? «Завгосп 2-го будинку Старсоцзабезу був сором’язливий злодюга. Вся сутність його протестувала проти крадіжок, але не красти він не міг. Він крав, і йому було соромно. Крав він завжди, завжди соромився, і через те його добре голені щічки завжди горіли рум’янцем замішання, сором’язливості, ніяковості й конфузу».

Так само, «із соромом» жерли й інші «вожді»: Троцький, Калінін, Дзержинський, Луначарський. Окрім відносно скромних апартаментів у Кремлі, багато хто обзавівся особняками, а то й цілими маєтками.

Наприклад, «Всесоюзний староста» Михайло Калінін оселився в маєтку Воскресенське, який скромно називався дачею, а в Петрограді на нього завжди чекала ще одна «дача» – скромний двоповерховий будиночок на десяток кімнат.

Про квартиру Луначарського нам уже відомо. Мав він і гарний заміський маєток. Дружину поселив в Олександрівському палаці.

Про кого б ще згадати?

О, Дзержинський! «Залізний Фелікс». Про нього