Читати книгу - "Московська воша, Симон Петлюра"

Для цього вони тримають на Україні багато свого війська — червону армію, міліцію, аґентів «ГПУ» і всяких доглядачів і явних, і тайних, щоб усе знати, що думає наш народ і чим він навіть дихає. Для цього ж вони і застрашують його нелюдськими утисками. Починаючи з 1918 року, пролили вони по нашій Україні цілі ріки крови, не тисячі, не десятки тисяч, а сотні тисяч людей наших замучили, закатували в тюрмах, чрезвичайках та «под стенкою». Ця кров і тепер не перестає литись, бо в тюрмах повно людей, а большевицькі кати посилають на смерть все нові жертви. Підщитано, що большевики за цей час розстріляли та замучили всякими способами більше як один мільйон наших людей. Замучили не тільки тих, проти кого мали докази, що то небезпечні для них люди, а й зовсім невинуватих. Найбільше занапастили селян, але й робітників та й інтелігенцію не помилували. Нема здається й сім’ї такої на Україні, де б большевики когось не замучили, не заарештували або на північ, в далекі, холодні країни не послали. Тепер арештовують вони не тільки за контрреволюцію, але й за невиплату податків. Арештовують і поодинці, і цілими сотнями. І ніде таких утисків, такого терору не роблять большевики, як у нас на Україні, ніде не виявляють вони стільки лютости, як у нас.

— А через що ж вони такі люті до нас? — запитав Лаврін.

15. ПРИЧИНИ БОЛЬШЕВИЦЬКОЇ ЖОРСТОКОСТИ НА УКРАЇНІ

— А ось через що. Я тобі зараз оповім. — Дядько Семен аж оживився трохи і підсунувся ближче до кума. — Слухай уважно, — промовив він — і затям, що я тобі буду говорити.

П е р ш а   п р и ч и н а . Наш народ ніколи з доброї волі не пристане на большевизм. Все, чого навчають його большевики, все це є чуже і непотрібне для нього, як оте сміття, що викидають на смітник. Більшість нашого народу — селяни, либонь чи не 87 процентів. Тепер селянин хоче володіти землею, як власністю своєю на віки-вічні. Вона наша хоч польські та московські пани колись і загарбали її силою від нас. Вона наша з діда-прадіда. Без неї жити ми не можемо, бо вона потом нашим полита і зрошена кров’ю нашою. По ній нас, як ми ще малими хлоп’ятами були, мати кожного з нас за рученьку водила. До неї і батьків наших ми ховали. Ми тільки знаємо, як вона дихає, ми тільки знаємо, як зелені поля та трави усміхаються нам. Ми тільки знаємо, як вона любить, коли ми біля неї ходимо, коли її оремо, плодючою робимо. Вона, як мати для нас, бо, як мати без дитини жити не може, так і земля без нас не може бути. Ми й вона це одно, чого не можна розділити. Ми арендувати її не можемо, бо хто ж своє власне, рідне арендує?.. А большевики намовляють нас і примушують її на десять років в аренду взяти. Не буде ніколи цього, бо ніяка сила не намовить нас послухати такої дурниці. Не поможуть тут закони, ні «комнезами», ні розстріли: найшла коса на камінь. Знають це большевики добре і хочуть силою примусити, щоб ми не любили нашої землі так, як ми її любимо, та не ходили коло неї там, де ще маленькими ніженьками кожну стежечку втоптали. Хочуть вони, щоб оця з діда-прадіда земля належала не нам, а «союзові соціялістіческих республік» чи то пак Москві. Розумієш? А як ми на це не згодні…

— Та хто ж на це согласіє дасть? — вирвалося у Лавріна.

— Отож то й є! А большевики нашу любов до рідної землі хочуть видерти нам з голови і з серця і здати нам таки нашу землю в аренду. Та ще так, щоб ми арендували, — працю в землю вкладали, а Москва буде жити з нашої праці, не орючи, не сіючи, а забираючи кривавицю нашу. Так ото, значить, большевики і хочуть убити в душі нашій любов до нашої власної землі, переробити нашу вдачу і заламати впертість селянську. От тобі перша причина, чого вони такі люті на нас. Якби перебороли нас большевики, якби перемінили нам душу, то тоді сказали б:

— Коли ми з українців зуміли «дур» вибити, то з іншими вже легше собі раду дамо.

Т е п е р   п р о   д р у г у   п р и ч и н у.

Большевикам московським є велика користь з того, щоб володіти Чорним та Азовським морем та шляхами до них. А як біля Чорного та Азовського моря осіли з давніх віків ми, українці, то це їм не на руку. Хто живе біля моря, хто володіє ним, той завжди силу має. Силу велику мав би й наш народ, коли б він тримав у своїх руках Чорне море, Дніпро та інші шляхи, що до нашого українського моря ведуть. Коли воскресла Україна та в 1917 році захотіла знову бути, як колись, незалежною державою, то Москва тоді дуже занепокоїлась, бо й вона хоче Чорним морем володіти. Злякались цього й московські комуністи, бо для них без Чорного моря трудновато прийшлося б. А як большевики знають, що ми не помирилися з їхньою владою і все про своє думаємо, то це й друга тобі причина буде їхньої лютости до нас: не хочеться їм ні Чорного моря, ні Азовського, ні старого батька нашого Дніпра з своїх рук випускати.

А   т р е т ь о ю   п р и ч и н о ю   є великі підземні багатства України: вугіль, залізо, марганець, дорогі глини тощо. Все це й на Московщині є. Тільки москалі не хочуть самі коло свого добра ходити, а люблять з чужого поту жити. Отож і намагаються вони хижими, завидющими очима дивитись на багатства української землі, а загребущими руками тримати їх у себе. Вони знають, що настане такий час, коли оті загребущі руки народ їм поперебиває і видре од них назад собі те, що вони загарбали. Оце тобі й третя причина.

Коли як слід їх усі обмізкувати, то