Читати книгу - "Орхідей для міс Блендіш не буде, Джеймс Хедлі Чейз"

Слім почав вивчати свої руки, раптом утративши всю колишню самовпевненість.

— Гадаю, я міг би їх помити, — сказав він так, наче це ніколи раніше не спадало йому на думку. — І ще я міг би одягнути чисту сорочку.

— У мене нема часу обговорювати подібні дурниці, — різко сказала Ма. — Мені потрібне кольє.

Слім глянув на неї, схиливши голову набік, а тоді витяг кольє з кишені і тримав у руках так, неначе дражнячи Ма. На його обличчі з’явився хитрий вираз, який не сподобався матері.

— Гарне, правда? — запитав Слім. — Але ти його не отримаєш. Воно буде в мене, бо я ж тебе знаю: щойно його захапаєш, відразу продаси. Ти думаєш лише про гроші. А я маю намір повернути кольє дівчині. Воно — її.

Ма намагалася опанувати свій гнів.

— Віддай мені кольє! — крізь зуби промовила вона, простягаючи руку.

Слім зісковзнув з ліжка і став перед нею. Очі його палали.

— Воно залишиться в мене.

Такого ще не було. На мить Ма так здивувалася, що не знала, як діяти, а тоді вибухнула гнівом і рушила на Сліма, стиснувши дужі кулаки.

— До біса! Віддай мені кольє, а то я вріжу тобі як слід! — заволала вона, і її обличчя вкрилося плямами.

— Тримайся від мене подалі! — у руках Сліма зблиснув ніж. Він подався вперед, дивлячись на матір. — Відійди!

Ма стала, немов укопана. Глянувши на худе, спотворене злобою обличчя та палаючі жовті очі, вона згадала застереження Дока. Холодок проповз її спиною.

— Забери ніж, Сліме, — спокійно сказала вона. — Що це ти надумав?

Слім глянув на неї, зненацька криво посміхнувшись.

— Злякалася, правда ж, Ма? Я бачив, як ти злякалася. Ти — така ж, як усі. Навіть ти мене боїшся.

— Не верзи дурниць, — сказала Ма. — Ти — мій син. Чого б то мені тебе боятися? Ну ж бо, відай мені прикрасу!

— Я скажу, що ми зробимо, — озвався Слім, і лукавий вираз знову з’явився на його обличчі. — Ти хочеш кольє, а я — дівчину. Тож укладемо угоду: ти зробиш так, аби я їй сподобався, — і я віддам тобі діаманти. Як тобі це?

— Бідолашний мій дурнику... — почала було Ма, але змовкла, коли Слім знову сховав кольє у кишеню.

— Ти його не отримаєш, поки дівчина не подобрішає до мене, — сказав він. — Поговори з нею, Ма! Скажи, що я не хочу її образити. Просто хочу потоваришувати з нею. Ті негідники не люблять мене. Ти маєш хоч Дока для розмов, а у мене нікого немає. Тому я й хочу її.

Поки він говорив, Ма розмірковувала. Навіть якщо вона заволодіє кольє, продати його поки що все одно не зможе. Мине чимало місяців, перш ніж вона наважиться його збути. І не так уже й важливо, у кого будуть діаманти. Набагато важливішою була оця непокора і те, що Ма втратила авторитет. Вона знову глянула на ніж у руках сина і пригадала попередження Дока. Це таки правда: Слім ненормальний. І небезпечний. Ма не мала наміру чекати, доки він штрикне її ножиком. Тому краще зробити так, як він хоче. Це все триватиме недовго: коли гроші будуть у них, дівчина зникне, Слім незабаром заспокоїться, забуде її і все знову стане на свої місця. Можливо, це не така вже й погана думка: нехай трохи розважиться з дівчиною. Якщо вона так припала Сліму до душі, то чому б йому цього не дозволити? Док постійно торочить про якісь фрустрації та депресії. А це ідея — дозволити Слімові завести дівчину. Це лише піде йому на користь: нехай про щось мріє, аніж просто лежати у своїй кімнаті.

— Сховай ніж, Сліме! — сказала Ма, відступаючи. — Я справді не бачу причин, чому б тобі не розважитись із дівчиною. Погляну, що зможу для тебе зробити. Тож сховай його: тобі має бути соромно — погрожувати матері ножем!

Слім хихикнув, раптом усвідомивши, що здобув перемогу.

— Нарешті ти кажеш щось розумне, — сказав він, ховаючи ножик. — Влаштуй це для мене, Ма, і я віддам тобі кольє. Але залагодь усе як слід.

— Я поговорю з нею, — мовила Ма і повільно випливла з кімнати.

Слім уперше взяв над нею гору, і Ма це не сподобалося.

«Док має рацію, — подумала вона, важко спускаючись сходами. — Слім небезпечний і може стати геть некерованим. До біса з цим — щось я старію. І скоро вже не зможу впоратися з ними усіма».

2

З’явившись у місті, Едді припаркував свій «б’юік» і пішов купити газету.

Про викрадення міс Блендіш і вбивство Джеррі Мак-Ґована було написано відразу на першій шпальті. Едді швидко пробіг очима поліцейський звіт. Для нього там не було нічого нового. Шеф поліції стверджував, що має важливу зачіпку, але не сказав, яку. Едді здогадався, що це просто блеф.

Він пішов до тютюнової крамнички на розі вулиці. Кивнув товстуну за стійкою і попрямував до завішених дверей, котрі вели у гральну залу.

Там було дуже накурено і повно народу. Усі випивали і грали в карти.

Едді роззирнувся довкола і помітив Воппі, який сидів збоку, — у компанії пляшки віскі.

— Привіт! — сказав Едді, підходячи до нього і сідаючи поруч. — Ну що тут?

Воппі знаком показав барменові, аби той приніс ще одну склянку.

— Багато чого, — озвався Воппі. — Ти бачив газети?

— Нічого особливого, — сказав Едді і, кивнувши барменові, коли той поставив склянку на стіл, наповнив її.

— Зачекай-но на вечірній випуск. Пам’ятаєш того типа, Хейні, котрий збирає плітки для своєї паршивої колонки? Він усе вибовкав копам.

— Звідки такі новини? Відколи це він став інформатором?

— Страхова компанія пропонує велику винагороду тому, хто знає щось про кольє. Гадаю, Хейні хоче отримати ці гроші. І він розповів копам, що Бейлі цікавився кольє. Ті перевернули все місто, але не змогли знайти Бейлі. Тож вони гадають, що це справа рук шайки Райлі і що це він викрав дівчину. Непогано для нас, еге ж?

Едді криво всміхнувся.

— Ще б пак!

— Фебеерівці це проковтнули. Вони вже зустрічалися з Блендішем. Місто аж