Читати книгу - "Знак біди"

Але все йшло своїм звичаєм, незалежно від будь-чиєї волі, за якимись своїми, часом страшними, а часом дивними законами, які диктувала війна. Влаштувавши на подвір’ї кухню, фельдфебель з учителем рушили до сіней, і цей дурень Петрик уже забіг поперед них, показуючи дорогу до хати. На порозі фельдфебель мовби нерішуче зупинився, перш ніж його переступити, невдоволено-гидливо поглянув у темнувате підстрішшя сіней. Свянтковський щось пояснював йому, та він мовчав, усе озираючись довкола. Степанида похапцем відсунула подалі од порогу цебрик, і німець ступив до сіней. Аби не заважати їм, вона відійшла подалі, до комірчини, намагаючись збагнути: чого їм ще треба? Не йдуть же вони сюди тільки аби поглянути на їхнє вбоге житло, мабуть, їм чогось треба? Та ось Петрик широко розчинив двері до хати, й вони посунули туди з якимсь навіть нетерпінням чи навіть цікавістю, і вона з-поза їхніх плечей ніби чужими очима побачила свою давно вже не нову хату з трохи перекошеним міжвіконням і потьмянілими балками стелі, стінами, обклеєними пожовклими газетами. Підлогу вона вже давно не мила, закрутившись із коровою, картоплею та підсвинком, і тепер з прикрістю поглядала на замизкані, з присохлими лушпайками дошки біля припічка, почорнілі баняки коло порогу. Скрізь по всій її хаті ступали тепер чоботи й грубі брудні черевики, залишаючи мокрі та грязькі сліди на сухих мостинах, і вона подумала: якого дідька вони тут видивляються? Вона все стояла в сінях, напружено чекаючи, коли німці виметуться. Але вони й далі ґерґотіли там, поглядаючи у вікна, роздивлялись образи, а фельдфебель, відхиливши ряднину, зазирнув у їхнє запіччя, й губи його гидливо пересмикнулися.

Вона так і не дочекалася, коли вони вийдуть, — її увага відвернулась на подвір’я, де біля криниці чадила, відай, сирими дровами розпалена кухня, і худий, у комбінезоні німець порався там, згинаючись перед низькою топкою. Потім він кудись рішуче подався через подвір’я, й вона аж налякалася: чи не почув він кабанчика? Втім, щодо кабанчика, то він, мабуть, сидів собі тихо, а німець невдовзі знову з’явився на подвір’ї — зігнувшись у попереку, волочив до кухні цілий оберемок дров. У Степаниди, як вона те вздріла, аж похололо в душі — то були березові поліна, які вона берегла на зиму для розпалу, їх була зовсім невелика купка під самою стріхою коло хлівця. Оце устругнув! Першим бажанням її було вийти й сказати йому: недобре робиш-бо, чоловіче, не твоє ж, либонь? Але вона не сказала, а далі її звага поникла, вона проковтнула грудку образи й сказала собі: нехай, подивимось, що далі буде.

Степанида вже очутіла від першого страху, і їй стало прикро, вона відчула себе тут зайвою, захотілося кудись піти, аби нічого не бачити й не брати до серця: нехай хазяйнують, як хочуть. Хіба вона може їм перешкодити? Але поміркувала і зрозуміла, що залишати садибу недобре; бо ж тут корова, підсвинок, її дев'ять курочок із півнем. Як на ту біду, корову вона не встигла вигнати в поле, гаразд іще, що підсвинка переховали й на нього тепер не так легко набрести цим німакам. І ще добре, що вона не випустила з хлівця курей, — ті хоч голодували, але не впадали цим зайдам у вічі. Може, якось пересидять. Корову ж, однак, ховати не було сенсу, все одно вони вже про неї знають, корову треба було вивести на пашу. Степанида почала шукати в сінях мотузок, коли з хати вискочив Петрик, його зморщене, з наїженою щетиною обличчя сяяло, проте, якоюсь жвавою радістю.

— Жінко, яєць! Яєць давай, швидко!!!

«Яєць!» — сказала вона собі. Ну, звісно, без яєць у них не обійдеться. З яєць вони, починають, та чим тільки скінчать? Трохи, однак, побарившись, вона розчинила двері до комірчини й узяла з-під решета в жорнах старенький свій кошик, у якому тьмяно біліло із двадцять яєць. Вона хотіла віддати їх Петрикові, нехай би частував там, але той вже повернувся до хати, і їй довелося теж пхатись туди. Не знаючи, кому подати яйця, вона поставила кошика на край ослона. До кошика враз потяглися чужі руки, й вона, трохи відступивши, не могла одірвати погляду від цих страшних чужинських рук. Першою туди швиденько полізла біла, делікатна ручка, мабуть, того фельдфебеля, яка намацала верхнє кругляве яєчко, від рябенької курочки — найкращої несушки. Але воно чимсь не задовольнило німця, він поклав яйце назад, узяв менше, може, чистіше чи жовтавіше. Кругле відразу ж підібрали товсті, як коров’ячі цицьки, пальці з рудим волоссям біля кісточок; потім узяла інше яйце скраю молода, не дуже чиста водієва рука, що вилізла зі знайомого короткуватого рукава мундирчика. Далі Степанида чомусь не могла вже дивитись — вона опустила очі на бруднуваті хромові чоботи Свянтковського. Перемовляючись по-своєму, німці залускали шкарлупинням, били об щось яйця й гучно висмоктували їх, без хліба й солі. Відчувши огиду, вона повернулася, щоб вийти до сіней, і мало не зіткнулася з фельдфебелем, котрий маленьким складанчиком акуратно роздовбував жовте яйце рябої несушки.

На свій подив, вона швидко заспокоїлась, може, тому, що німці виявились не такими вже й страшними, не лаялися й не погрожували — вони просто поводили себе рівно і впевнено, як господарі цієї садиби. Що ж, вона розуміла: вони перемогли, завоювали цю землю, мабуть, вони мають право тепер робити, що захочуть. З усього видно, вони надто добре засвоїли й дотримувались цього права. Але саме оця їхня певність своєї правоти і усвідомлення безкарності за те, що не годиться робити межи добрими людьми, одразу настроїла її супроти. І вона зрозуміла, що незалежно від того, як вони поставляться до неї, добрі взаємини між ними вже навряд чи можливі.

Коли вони гурмом випхалися з низьких дверей на кам’яні приступки ґанку, вона стояла біля хліва на подвір’ї й чекала. Вона зумисно пантрувала на шляху до дривітні, щоб зустріти того, в комбінезоні, що увихався біля кухні, підкладаючи березові полінця у вогонь. Сказати йому вона не могла нічого — тільки хотіла глянути в його безсоромні очі. Але він більше не йшов