Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

– Агов, ще хвилинку уваги, якщо можна… – вигукнув він убік засипаного землею й засадженого деревами Бабиного Яру. Незримий натовп блідих примар дружно озирнувся до нього, тоді молодий чоловік продовжив:

– Щоб ви не сумнівалися… Щоб ніхто з вас не сумнівався… Я присягаюся! Чуєте?! ПРИСЯГАЮСЯ вам тут і зараз, що не дам забути про жах Куренівської трагедії! Якщо я вже по пам’яті відновив цей роман… а це була пекельна робота, ви знаєте!.. Вперше я спускався в це пекло, коли писав, вдруге – коли відновлював по пам’яті… Ви ж знаєте?!

Раптом низькі вогкі хмари на трохи вже посутенілому небі розступилися, і згори на землю впав багряний промінь, широкий і яскравий.

– Так, зрозуміло. Дякую, – тепер Спартак заговорив спокійніше, без надривної напруги: – Отож двічі спустившись у це пекло, я збожеволів, звісно. Не міг не збожеволіти, ви розумієте… бо подвійного сходження в пекло не витримав би ніхто з людей! Данте один раз спускався до вас. А я двічі. Та й я ж не Данте, я всього лише маленький хлопчик з київського Подолу, куди вже мені!.. Однак можете не сумніватися, що мої слова неодмінно дійдуть до людей, і вони згадають Куренівську трагедію та її жертв! ПРИСЯГАЮСЯ пам’яттю про вас, що не дам забути живим, не дам нізащо… Ну, а тепер вибачайте, мені час вертатися до інституту. Але слово я звик тримати, ви це можете бачити… себто, прочитати на попелі чернеток. А рукописи – вони не горять, ви ж знаєте… Все, тепер можете спати спокійно.

Щойно він замовк, як вітер остаточно вщух, а просвіт у вогких хмарах розширився, від чого вологе повітря і все довкілля набуло криваво-багряного відтінку. Тоді Спартак мовчки кивнув убік зарослого деревами місця, де невидимі мерці продовжували уважно вивчати його опус, потім кинув побіжний погляд на бронзову менору і широким кроком рушив у напрямі тролейбусної зупинки, що знаходилася на Дорогожицькій вулиці.

VIP-зала, кафе «Смак», Рівне, середина травня 1992 року

– Ну, Бідо-о-осику-у-у!..

– Чого тобі?

Вони дивилися один на одного абсолютно по-різному: Бідосик поглядав на Курлику трохи роздратовано, водночас в погляді маціпусіньких, схожих на лукаві шпаринки оченятках Курлики не відчувалося найменшого відторгнення і навіть роздратування. Нарешті після тривалої паузи останній мовив благально:

– Ну, Бідо-о-осику-у-у, ну розкажи ще про «будку гласності»!..

– Та я уже розказував, розказував… Стільки понарозказував, що…

– А я ще хо-о-очу-у-у!.. – плаксиво, якось зовсім по-жіночому затягнув Курлика. Його товариша аж перекосило від такого, й він мовив роздратовано:

– Ну, Бідо-о-осику-у-у!.. Сьогодні чий день народження – твій чи мій усе ж таки?.. Давай-давай, зізнавайся!..

– А ми не на допиті, між іншим, щоб я тобі зізнавався.

– Не на допиті, кажеш?..

– Еге ж.

– То я це можу скоренько виправити. Скоренько-скоренько!..

– Та йди ти в п*зду!..

– Сам іди.

Знов замовкли.

– Ну, Бідо-о-осику-у-у!..

– Відчепися.

– Ну, това-а-аришу Бідо-о-ола-а-ах-х-х!..

– Курлико, я сказав: іди в п*зду!.. Тим паче я тобі тепер не товариш.

– Хіба?! А хто ж тоді…

– Я тобі тепер не товариш у тому сесі… Ой – у тому сенсі, звісно, що ми тепер усі різко і водночас стали панами.

– Ні, Бідосику, в нашій «конторі», як і в армії, усі й досі величають один одного «товаришами».

– Курлико!..

– Шо?..

– Ти диви мені, легше нашшот «контори» нашої!..

– А хто нас почує?!

– Ну-у-у, все ж таки… Для порядку.

Нова мовчанка. І раптом він здався:

– Гаразд, зараз розповім, як усе те сталося, ще раз.

– Ану-ну-ну!..

Перезбуджений Курлика аж підстрибнув на стільці.

– Отже, слухай. Отже, я у відрядженні, значицця… У відрядженні, так.

– Так, у відрядженні. А далі?..

– А далі?.. А далі йду я по Москві, значицця… Як у пісні зовсім…

І Бідосик заспівав, а Курлика майже одразу підхопив:

А я иду, шагаю по Москве,

А я пройти еще смогу

Слоеный Тихий океан

И тундру, и тайгу-у-у!..[15]

– Стоп! – раптом гримнув Курлика.

– Чого б це раптом?.. – здивувався Бідосик.

– Ти що це співаєш?!

– Ми співаємо… А що саме?..

– Який океан?! Океан який, я тебе питаю?..

– Тихий.

– А ще?!

– Слое… Соле… А-а-а!.. Га-га-га-а-а!..

– Отож-бо, що океан не «слоеный», а «соленый»! А ми з тобою!..

– Га-га-га-а-а!..

Посміялися трохи.

– Ну, то нічого, гаразд.

– Ні-і-і, негаразд… Ми з тобою вже… тойво!..

– Та той, хто пісню цю написав, і сам був… упівсвиста п’яний!

– Та ну?!

– От тобі й «та ну»!.. Тану-у-у!.. Та-а-а… ну-у-у!..

– Обґрунтуй.

– А от скажи, як можна ПРОЙТИ[16] Тихий океан, га?..

– Ногами.

– Е-е-е, ні!.. Океан – він же рідкий, якщо ногами – ти потопнеш.

– А-а-а, он воно як!..

– Отак!..

– А-а-а!.. Га-га-га-а-а!..

Посміялися.

– Ну гаразд, Бідосику, давай!.. Розповідай про «будку гласності».

– Ну, хрін з тобою!.. Отже, йду я по Москві, крокую. Раптом бачу – стоїть вона, будка ця. А коло неї люди.

– Натовпом?

– Ага.

– А будка яка ця?

– Та така вона… Звичайна. Немовби намет торговельний.

– Ну-у-у і-і-і?..

– Ну, і тільки всередину заходиш, світло увімкнув – і ти перед камерою! Й можеш говорити, що захочеш!

– Що душі завгодно можеш сказати?

– А так, так!..

– Цивілізація!.. – здійнявши посоловілі від випитого очі до стелі VIP-зали, замріяно мовив Курлика.

– Ну так, ну так, ясна річ, що цивілізація! Це ж тобі, друже мій, Москва, а не наше глухе Рівне.

– І навіть не наш жльобський Кі-і-іє-е-ев!..

– Та стопудово!..

Вони змріяно помовчали.

– Отже, ти став у чергу?..

– Так-так. Став я у чергу. Стою і слухаю, про що там народ говорить?

– А там чутно?..

– Та ясна річ, що чутно!

– І-і-і… люди не боялися?..

– А чого ж боятися, коли всередині тебе й без того на камеру пишуть?!

– І те вірно… Ну гаразд. І про що ж люди говорили?

– Та про всяке різне! Якийсь хлопчисько зайшов і ляпнув: «Ну от, потрапив я в БУДКУ ГЛАСНОСТІ! Передаю всім привіт. З привітом, Дуся, я – Маруся! Отак от».

– Прид-дур-рок-к!.. – з придиханням мовив Курлика.

– Молоде, зелене. Засране, – Бідосик знизав плечима. – Вояки якісь заходили – от вони добре сказали. Мовляв, поділилися ми кордонами на різні держави, були одним цілим, зараз у кожного армія своя. От я, каже – росіянин. То що, невже я дивитимусь в оптичний приціл на своїх вчорашніх товаришів – на українців, білорусів, казахів?.. Ми