Читати книгу - "Мамелюк, Кіндратій Давидович Татарішвілі"

— О, безбожники, позбавлені душі і серця! Вони викрадають у матері дитину, морять голодом і холодом, а потім продають язичникам. Воздай їм, Господи, належне! — шепотіла Маріка, продовжуючи шити.

Отець Маркоз запалив свічку, поставив її перед маленькою іконкою в кутку і почав молитися.

— Синку, бідний синку... О, знедолена твоя мати! — ледве стримуючи плач, повторювала Маріка і продовжувала шити.

— Нехай возвеличиться ім’я твоє, Господи, яко ти премудро створив все суще! — проголосив священик.

Лерцаміса пряла вовну для чохи. Маленький Хвича солодко спав у ліжку. Минуло вже чотири доби з дня його викрадення, і за весь цей час він жодного разу так безтурботно не спав.

* * *

— Ні, клянуся Богом, князе Олександре, якщо ще існують на світі чаклуни, один із них — наш піп! — вигукнув азнаур[27] Караман, наближений дворянин і вельми відданий князю Гіоргі Чорішвілі.

— Це не чаклун, а в’їдливий шпигун, достойний шибениці, — відповів князь Олександр.

— Забрав... і якого хлопчика забрав у нас цей козел у рясі, якого варто було б повісити за бороду! — обурився вже наш знайомий Тенгіз, який викрав Хвичу і доставив його в княжий дім. — Скільки я витратив зусиль і праці, поки привіз його сюди!

Вони сиділи втрьох біля вогнища і розмовляли в очікуванні сніданку.

— Відверто кажучи, хлопчика забрала моя мати. Якби вона не видала нас, піп не посмів би так сміливо діяти, — зауважив князь Олександр. — Дивина, як тільки заговорив зі мною цей пес, він одразу став підозріло озиратися довкола, немов лягава, яка принюхується до сліду звіра, і, побачивши у дворі Тенгіза, кинув мені в обличчя безцеремонно: «Відчуваю, що недобра ця людина».

— Будь він проклятий! — прошипів Тенгіз.

— Краще зустрітися зі строкатою змією, ніж із ним, — продовжував Олександр, — потім, дорогий мій, він почав мені розповідати якісь притчі... про Святе письмо... про те, про се... Моя мати повністю у нього в руках. Вона по своїй наївності нічого від нього не приховує і могла розповісти йому про все. Тому він і не відставав від нас! А то я б легко обдурив свою матінку. Якби я мав ще днів зо два, я б отримав дитину назад. А тепер я й не знаю, що сказати батькові і як нам з’явитися з порожніми руками до потійського паші. Може, тобі, Тенгізе, вдасться ще раз спробувати і знову викрасти хлопчика?

— Постараюся, князю. Хіба я мало викрадав таких цуценят? Та зараз це важка справа, чорт забирай! Часи вже не ті! — з гіркотою зітхнув Тенгіз. — Якщо схоплять люди Дадіані, горе мені! Вони виколють мені очі. Народ став сміливішим. У кожному селі стоять вартові.

— Тому отець Маркоз так знахабнів, що навіть погрожує, — злісно пробурчав Олександр.

— Даремно засмучуєшся, князю, клянусь твоїм сонцем! Вір, що я не буду сидіти склавши руки, — втрутився Караман. — Адже священик відвів хлопчика до себе.

— Чи не думаєш ти, що він продасть його?

— О-о... Нікому не поступиться і за сотню гаманців, повних марчілі. Я знаю вдачу цього ірода!

— Ну і нехай тримає хлопчика поки у себе, напуває і годує його; нехай той поживе на попівських хлібах — ціна йому тільки підвищиться! Не буду я Караманом, якщо це щеня знову не стане нашим!

— Ну, досить вихвалятися!

— Нехай я помру, князю, якщо не виконаю свою обіцянку!

— Ех, Карамане! Ти не жартуй із цим попом. Він підніме на ноги весь край, до царя дійде! Можливо, навіть підніме селян. Вони на перший поклик підуть за ним. І що ти думаєш, наші ж кріпосні палитимуть наші будинки!

— Назви мене зрадником, якщо дам кому-небудь привід запідозрити, що ти причетний до цієї справи. І все влаштую так, щоб ніхто не зрозумів, де початок і де кінець! Дайте тільки час, щоб забулося це викрадення.

— Якщо ти все це виконаєш, Карамане, і допоможеш мені насолити священикові, — відповів Тенгіз, — надінь мені бабину хустку на голову, коли не отримаєш в подарунок відмінну кримську рушницю!

— Живи і здрастуй! Я і без пешкеша[28] все зроблю. Цей піп і нам отруює існування не менше, ніж тобі. Яких збитків довелося зазнати через нього!

— О, щоб йому ні дна, ні покришки! — вигукнув Олександр.

— Тільки, Тенгізе, пам’ятай про одне, — продовжував Караман, — нікого більше не приводь сюди. Тут тепер ніщо не залишиться в таємниці. І, коли хтось, за допомогою Бога, потрапить у твої руки, чи дитина, чи дорослий, веди до мене. Я недавно оселився в верхів’ях Чорного потоку. Мій будинок оточений таким дрімучим лісом, що там людини не зустрінеш!

— Дай Бог тобі здоров’я! Постараюся, — відповів Тенгіз і хвацько підкрутив вуса. — Дивуюся, як ви терпите цього попа?! Давно пора переламати йому ноги! Цього негідника, котрий заважає нам, треба знищити! Адже він все одно не дасть спокою, будь він проклятий, всюди пхає свого носа!

— Ну, досить! Про це подумаємо потім. А поки що краще закусимо. Ось нам уже несуть смаженого баранчика, — з задоволеною посмішкою підсумував князь Олександр.

* * *

Хвича швидко звик до отця Маркоза. Ласкаве ставлення і смачна їжа зробили свою справу: дитина повеселішала, зміцніла і бігала, як молодий джейран. Хлопчик дуже полюбив священика й охоче допомагав йому в церкві: роздував кадило, запалював свічки; а вдома він виконував різні дрібні роботи, носив воду і дрова. За два-три місяці обличчя малюка помітно змінилося: зник переляканий, насторожений погляд, очі стали спокійнішими. Хлопчик погладшав, став рожевощоким.

— Хвичо! — кликав його отець Маркоз.

— Патені[29]?! — жваво відгукувалася дитина.

— Ах, ніяк не навчу тебе — говорити не «патені», а батоно, батоно!

— Ба-то-но!

— Ну, ось і навчився! Біжи і подивись, чи не вибралися телята з-за загородки?

І хлопчик зі швидкістю стріли летів виконувати доручення.

— Ну, повторюй за мною: «Слава тобі!» — навчав дитину священик.

— Слави тебі! — повторював Хвича.

— Що? Не кажи по-мегрельськи! Кажи грузинською: «Слава тобі!»

— Сла-ва ті-бе!

— Так-так! «Святий Боже...»

— Свіа-тий Боже...

— Знову по-своєму! Треба вимовляти розбірливо: «Святий Боже!» Ось як! — сердито виправляв хлопчика священик.

Від навчання молитвам священик перейшов до абетки. Хвича виявляв великі здібності. Незабаром він оволодів грамотою і навчився співати. Давидові псалми й одкровення пророків він читав вільно. Це дуже тішило отця Маркоза. Він не