Читати книгу - "Книги Якова, Ольга Токарчук"

Діти ласо поглядають на горіхи, розкладені перед ними на столі. Дідусь розлускує їх руками і роздає хлопчикам. Дивиться, як вони з’їдають їх до останньої крихти. Потім виходить, його обличчя знову стає суворим, усмішка зникає, і лабіринтами свого дому, схожого на вулик, він прямує до Єнти.

Єнта, або невдалий час для смерті

Єнту привіз з Королівки її онук Ізраель із дружиною Соблею — їх також запросили на весілля. Вони теж «свої», чужих тут немає. Живуть далеко одне від одного, але намагаються не розлучатись надовго.

Тепер уже шкодують, що вирішили везти її сюди. Ніхто й не пам’ятає, чия то була ідея. Бабуня хотіла — велике діло. Вони завжди її боялися, вона керувала всіма в домі. Зробити щось їй наперекір було неможливо. Тепер вони тремтять від думки, що бабуня помре в домі Шорів, до того ж напередодні весілля — це назавжди ляже тінню на життя наречених. Коли вони сідали в Королівці до критого тканиною воза, що його винайняли спільно з іншими гістьми, Єнта була цілком здоровою й навіть самотужки видряпалася на сидіння. Потім попросила тютюну, і так вони собі їхали, співаючи, а потім, утомившись, задрімали. Вона дивилася з-під брудного й пошарпаного полотняного накриття, як цілий світ зостається позаду і вкладається в геометрію доріг, меж, дерев та обрію.

Їхали два дні, на возі страшенно трясло, але стара Єнта трималася мужньо. Заночували в родичів у Бучачі й на світанку наступного дня рушили далі. Дорогою потрапили в такий туман, що всім гостям стало незатишно. І саме тоді Єнта почала постогнувати, наче домагалася уваги. Туман — це каламутна вода, в ній гніздяться різні сили, які баламутять розум людям і тваринам. Хто може пообіцяти, що кінь не збочить з дороги і не заведе їх на стрімкий берег ріки, звідки вони зірвуться вниз? Або що ними не заволодіють якісь невиразні й недобрі сили? Або що не розчахнеться дорогою вхід до печери, в якій тримають скарби підземні карлики — потворні й багаті? Можливо, з того страху бабуня й заслабнула.

Опівдні туман розвіявся, і вони побачили попереду величезний приголомшливий силует замку в Підгайцях — порожнього й занедбаного. Над ним кружляли зграї ворон, які раз у раз зривалися з проваленого даху. Туман сахався їхнього пронизливого крику, який відлунював між мурами. Ізраель та його дружина — старші на возі — вирішили зробити привал. Зупинилися край дороги, щоб перепочити, вийняли булки, фрукти та воду, але бабуня вже нічого не їла. Лише випила кілька крапель.

Коли пізно вночі доїхали нарешті до Рогатина, вона вже не трималася на ногах, заточувалася, і довелося кликати чоловіків, щоб допомогли перенести її до будинку. Зрештою, вистачило одного. Бо скільки важила стара Єнта? Не більше, ніж худа коза.

Еліша Шор не на жарт стривожився через тітку, наказав м’яко постелити їй у невеликій кімнаті й звелів жінкам про неї дбати. Пополудні пішов до неї — і ось вони про щось там шепочуться, як завжди. Вони знайомі ціле життя.

Еліша дивиться на неї стривожено. Єнта розуміє, у чому річ:

— Невдалий час, правда ж?

Еліша мовчить. Єнта лагідно мружить очі.

— Хіба буває вдалий час для смерті? — врешті каже по-філософському Еліша.

Єнта каже, що зачекає, доки розійдеться той весільний натовп, від чийого подиху пітніють шибки, а в кімнатах стоїть задуха. Потерпить, доки гості поїдуть додому, натанцювавшись і напившись, доки підметуть підлоги й помиють посуд. Еліша все дивиться на неї — здається, турботливо, але думками він далеко звідси.

Єнта ніколи не любила Елішу Шора. Ця людина — наче дім із багатьма кімнатами. В одній те, в іншій се. Зовні — немовби один-єдиний дім, а всередині — різнобій. Ніколи не відомо, чого від нього чекати. І ще: Еліша Шор вічно нещасливий. Йому завжди чогось бракує, завше він тужить за чимось, що мають інші, або навпаки — має те, чого бракує іншим, але йому воно не потрібне. Тому він безугавно кривиться і нарікає.

Оскільки Єнта тут найстарша, кожен, хто приїжджає на весілля, одразу йде з нею привітатися. В її кімнатці наприкінці лабіринту — весь час гості. Щоб до неї дістатися, треба минути подвір’я і ввійти до наступного дому, що сусідить із кладовищем. Діти зазирають до неї крізь шпарини в стінах, якраз час ущільнити їх на зиму. Хая довго сидить у неї. Єнта кладе її долоні собі на обличчя, торкається її очей, вуст і щік — діти це бачили. Гладить її по голові. Хая приносить їй всілякі смаколики, поїть курячим бульйоном, додає ложку гусячого смальцю, і тоді Єнта довго і задоволено плямкає, облизує тонкі сухі губи, але сил, що їх додає смалець, усе одно не досить, щоб вона встала з ліжка.

Щойно приїхавши, гості з Моравії йдуть відвідати стару кузину — Саломон Зальман і його молоденька дружина Шейндель. Три тижні вони їхали сюди з Брюнна через Злін і Пряшів, далі через Дрогобич, але вертатимуться вони іншою дорогою. У горах на них напали якісь селяни-втікачі, і Зальманові довелося заплатити їм чималий викуп. Ціле щастя, що не забрали всього. Назад вони їхатимуть через Краків — якщо не випаде сніг. Шейндель якраз вагітна першою дитиною — вона щойно сказала про це чоловікові. Її нудить. Найбільше докучає їй запах кофію та спецій, що шириться з крамнички великою частиною Шорового дому. Та й запах старої Єнти не надто їй подобається. Вона побоюється цієї жінки, якоїсь дикої, в чудернацьких сукнях, із волосинами на підборідді. У Моравії старі жінки виглядають набагато доглянутішими, носять накрохмалені чепчики й акуратні фартушки. Шейндель упевнена: Єнта — відьма. Вона боїться сісти на краєчок її ліжка, хоч її й запрошують, їй здається, що від цієї старої щось перейде до дитини в її лоні, якесь непогамовне й похмуре божевілля. Намагається нічого не торкатися в цій кімнатці. Від тутешнього духу їй стає недобре. Взагалі, ці родичі з Поділля видаються їй якимись дикими. Врешті-решт Шейндель таки погоджується сісти на ріжку постелі, готова щомиті втекти.

Зате їй подобається запах воску — вона нишком нюхає свічки, — а також болота, перемішаного з кінським гноєм. А ще — хто б подумав — горілки. Саломон, старший за неї кремезний і черевастий бородань середнього віку, який пишається своєю гарненькою і граційною дружиною,