Читати книгу - "Хижа"

Мак напружив пам’ять.

— Ні, не пам’ятаю.

Спеціальний агент продовжувала ставити Маку запитання наступні п’ятнадцять хвилин, але нічого значущого від нього так і не почула. Нарешті вона закрила записник і підвелася, простягнувши йому руку.

— Маку, ще раз скажу, мені дуже прикро. Коли щось проясниться, я повідомлю вас тієї ж миті.

* * *

Перша обнадійлива новина прийшла о п’ятій годині вечора з дорожнього посту на трасі Імнаха. Агент Віковскі, як і обіцяла, одразу ж розшукала Мака та виклала йому всі деталі. Дві подружні пари бачили пікап кольору хакі, опис якого збігався з описом розшукуваної автівки. Свідки мандрували місцями, де колись зупинялися індіанці племені нез-персе, вздовж маршруту «Національний ліс 4260» в одному з найвіддаленіших районів парку. Повертаючись, вони помітили зелений пікап, схожий на військовий, трохи південніше місця, де дорога розділяється на маршрути «Національний ліс 4260» і «Національний ліс 250». Дорога в тому місці була завузька, тож їм довелося відступити, щоб машина змогла проїхати. Вони звернули увагу на каністри й туристичне спорядження позаду. Дивним видалося те, що водій, проїжджаючи повз них, нахилився до пасажирського сидіння, наче роздивлявся щось на підлозі. Незважаючи на спеку, він був у плащі й капелюсі, насунутому на очі, начебто не хотів, щоб його впізнали. Однак особливих підозр це не викликало, а послужило приводом для жартів про чергові вибрики військових.

Як тільки про це довідалися всі учасники пошуків, напруга зросла. Томмі прийшов повідомити Маку, що, на жаль, інформація відповідає описові Вбивці Сонечок, який, вочевидь, намагається дістатися найвіддаленіших місць, звідки згодом зможе вийти пішки. Зрозуміло також те, що він знає, куди прямує, оскільки місцевість, де його бачили, значно віддалена від людних маршрутів. Йому просто не пощастило, що там у цей час був іще хтось.

Надворі вечоріло, тому виникла суперечка щодо доцільності негайного переслідування. Утім, незалежно від позицій, здавалося, всі щиро переймаються ситуацією. Єство абсолютної більшості людей відштовхує думку про біль, завданий невинним, особливо дітям. Навіть злочинці, які відбувають покарання у виправних закладах, першими спрямовують свій гнів на тих, хто змушує страждати дітей. У світі з відносними моральними цінностями завдання шкоди малолітнім вважається злом.

Мак, стоячи біля стіни, нетерпляче прислуховувався до пустого базікання. Він був готовий викрасти Томмі для допомоги й голіруч переслідувати злочинця. Кожна секунда — на вагу золота.

Представники всіх підрозділів одностайно дійшли висновку вирушати в погоню, як тільки будуть завершені необхідні приготування. Проте навіть таке рішення здавалося Маку марнуванням часу. Хоча на кожному з небагатьох виїздів із парку виставлено пости, існувала ймовірність, що досвідчений турист зможе непоміченим дістатися глухої частини штату Айдахо на сході або штату Вашингтон на півночі. Поки інформацію повідомляли поліцейським відділкам у містах Левінстон, Айдахо й Кларкстон, Мак швидко зателефонував Нен і розповів про поступ у розслідуванні, а потім приєднався до Томмі.

Тепер у нього залишалася лише одна молитва: «Господи, будь ласка, допоможи Міссі! Сам я нічого не можу вдіяти». Сльози скапували з його щік просто на сорочку.

* * *

О пів на восьму вечора колона патрульних автомобілів, позашляховиків ФБР, пікапів зі службовими собаками й машин місцевих рейнджерів вирушила у напрямку до траси Імнаха. Замість того, щоб поїхати на схід трасою Валлова — Маунтін і повернутися до Національного парку, вони продовжили рухатися на північ по Імнаха. Згодом з’їхали на дорогу Лоуер — Імнаха, потім — на Даг-бар.

Мак радів, що з ними був хтось, хто знає місцевість. Часом здавалося, що траса Даг-бар одночасно розходиться в різних напрямках. Складалося враження, що тому, хто давав назви цим місцям, забракло фантазії: він або втомився, або напився, тому почав називати Даг-баром усе навколо, аби тільки швидше поїхати додому.

Дорога з численними вузькими поворотами на краю крутих урвищ стала ще небезпечнішою в нічній темряві. Колона ледь-ледь просувалася. Нарешті вони досягли місця, де востаннє бачили зелений пікап, а за милю — роздоріжжя, звідки траса «Національний ліс 4620» вела на північний схід, а «Національний ліс 250» — на південний схід. Там, як і планувалося, загін розділився на дві частини: менша група з агентом Віковскі вирушила маршрутом «Національний ліс 4620», тим часом решта, разом із Маком, Емілем і Томмі, обрали південно-східний напрямок «Національний ліс 250». Подолавши кілька складних миль, більша група знову розділилася: Томмі й фургон із собаками продовжили рухатися, не змінюючи курс, до місця, де дорога, якщо вірити карті, закінчувалася, а решта виїхали на східний маршрут «Національний ліс 4240» через парк до району Темперенс-Крик.

Із цього моменту пошуки ще більше заповільнилися. Усі просувалися пішки, намагаючись у світлі потужних фар автомобілів роздивитись ознаки чиєїсь присутності, які б допомогли вивести розслідування з глухого кута.

Дві години по тому, коли вони, наче черепахи, просувалися до кінця маршруту 250, Віковскі викликала Далтона по рації: її група натрапила на слід. Приблизно за десять миль від місця, де вони розділилися, на північ від траси 4260, у зарості вела невідома дорога, що обривалася милі за дві. Помітити її можна було не одразу. Ніхто не звернув би на неї уваги, якби один із учасників експедиції не розгледів у світлі ліхтарика покришку від колеса приблизно футів за п’ятдесят від головної дороги. Він підібрав її заради цікавості, витер багнюку й помітив цяточки зеленої фарби. Напевно, покришка злетіла, коли пікап перескакував одну з численних ям.

Група Томмі негайно повернулася туди, звідки прийшла. Мак не осмілювався навіть мріяти, що Міссі якимось чином залишилася живою, особливо, коли все навколо свідчило про зворотнє. Через двадцять хвилин вони прийняли ще один виклик від Віковскі, яка повідомила про знайдене авто. Виявити його з повітря навряд чи вдалося б: пікап був ретельно схований під укриттям із гілок.

Мак із товаришами наздогнав групу Віковскі приблизно години за три, коли все було скінчено. Собаки знайшли непомітну стежку, яка десь за милю вивела до вузької долини. Там, на березі озера завширшки лише з півмилі, вони знайшли напівзруйновану хижу. Сто або й більше років тому це був будиночок переселенця з двома кімнатами, достатньо просторими, щоб там могла жити маленька сім’я. Відтоді хижа, напевно, служила випадковим прихистком для мисливців і браконьєрів.

Коли Мак із друзями приєдналися до загону Віковскі, небо огорнула передсвітанкова сірість. Базовий табір розбили на деякій відстані від хижі, щоб випадково нічого не порушити на місці злочину. Перед цим службові собаки були розіслані в усіх напрямках. Час від часу лунав обнадійливий гавкіт, який, щоправда, незабаром утихав. Урешті-решт усі повернулися в табір, щоб перегрупуватися й узгодити плани на день.

Мак увійшов усередину. Спеціальний агент Віковскі сиділа за столом, вивчала карти й пила воду із запітнілої пляшки. Вона невесело всміхнулася, на що він ніяк не зреагував, і простягнула пляшку. В її очах був помітний сум, але тон залишався діловим.

— Вітаю, Маку! — вагалася