Читати книгу - "Стара хвороба"

— Очам не вірю — жінка серед місцевих делегатів! Просто переворот якийсь! — На цім слові він здіймав руки до обличчя, як під час молитви.

Йому вторував місцевий адвокат, що кілька років обіймав посаду депутата в меджлісі під час революції:

— Якщо буде на те воля Аллаха, настане день, коли ви побачите жінок на всіх вищих посадах. Ачей, годі ждати добра від чоловіків у цьому світі, — пожартував він.

Пізніше я дізналася, що цей депутат був трохи опозиціонером (або з тих, кого ви називаєте невдоволеними; особливої різниці між ними я не бачу). Та через те, що колеги весь час допікали йому кпинами, а він, людина від природи ледача й нерішуча, не наважувався говорити відкрито, тож обмежувався такими от півжартами-півнатяками.

Чи не дивно, що розтлумачив мені це не хто інший, як головний районний секретар. За півгодини до цього він розмалював мені адвоката як людину мудру, освічену і приємного співрозмовника.

Коли адвокат говорив, у нього починало сіпатися одне око — щось схоже на нервовий тік. Та він сам мені про це розповів:

— Ох, маленька ханим, ваш покірний слуга хворий. Під час розмови у мене час від часу моргає одне око, ніби знак подає комусь. Якось мені за це ледь не перепало на горіхи від чоловіка однієї жінки в Стамбулі. То ж ви, заради Аллаха, нічого такого не подумайте, якщо я раптом вам з доброго дива підморгну.

І доки всі присутні в кімнаті хихикали, ніби соромлячись мене, він докинув, погладжуючи пальцями щоку, на якій повилазила сива щетина:

— Правду кажучи, тут і святий Боже не поможе, бо ж ми не маємо права сказати „так“, навіть якщо вони нас благатимуть…

Щоб не сказав цей чоловік, усі присутні заходилися сміхом, а надто й сам голова муніципалітету. Щоразу хто-небудь обов’язково говорив:

— Ну дає, жартівник! Цей уже як скаже, так скаже!

Тільки уявіть собі, добродію, яке ж нудне тут життя, коли навіть такі примітивні, дешеві жарти старого веселять краще за будь-який водевіль.

Окрім головного секретаря і тих людей, кого я назвала, до комітету входили ще двоє огрядних чоловіків середнього віку та молодик років двадцяти восьми з густими бровами і геть поцяткований родимими плямами.

Один з товстунів завідував сільським господарством, другий був членом меджлісу у вілаєті.

Ці двоє надзвичайно схожих між собою чоловіків незрушно сиділи мовчки, склавши унизані перснями пухкі руки на своїх чималих черевах. Вони сприймали мене лише як жінку, а тому силкувалися не дивитися на мене, зиркаючи навсібіч.

Весь час, доки я заледве доїдала місцеве частування — чорнильного кольору морозиво з шовковиці і останні шматки пирога, вони розводили балачки.

Коли міський голова забирав у мене тарілку, стався такий собі конфуз: він випадково пролив кілька крапель розталого морозива мені на спідницю і геть зніяковів. Хоча я запевняла, що нічого страшного, він звелів прибиральнику принести ганчірку й мило і вже був поривався стерти пляму сам. Але потім зрозумів, що не зможе зробити цього, не торкаючись до мене, і не знайшов нічого кращого, як тицьнути ту ганчірку мені в руки.

Незрозуміло чому, але я раптом зайшлася сміхом. Добравши момент, головний секретар, мабуть, бажаючи бути люб’язним, бовкнув таке:

— Чи ти ба, наша ханум мов той соловейко заливається. Що то за душа, а вже гордині…

Нарешті я втямила, в чому річ. Коли я тільки приїхала в Силіфке, від гостей у домі не було відгону. До частини з них я навіть не вийшла, бо саме тоді мене охопили душевні переживання. Решту гостей, зустрітися з якими мене змусила мати, я відвадила своєю відлюдкуватістю і затятим мовчанням. Через те й поповзли чутки, особливо серед жінок, про те, яка я гордячка й химорода.

Найсучаснішою людиною поміж усіх місцевих виявився знов-таки секретар. Саме він офіційно спростував ці чутки.

Наймолодшим членом комітету був молодик з густими бровами, про якого я вже говорила вище. Звали його Фікрі. Фікрі-бея серед решти вирізняли не тільки родимі плями. Ще він мав хвилясте, набризкане брильянтином, волосся, що злиплося через літню спеку, та золоті зуби. Чоловік, який мені його рекомендував, вже й лік загубив, згадуючи всі його кращі якості та вміння. Виявилося, що він грає на кемані[23] та уді,[24] малює і, звичайно ж, створює живописні олійні полотна, залюблений у фотографію та кіно, ремонтує будь-які механізми й меблі, клепає.

Починання Фікрі-бея — а він протягом кількох років устиг побути дорожнім підрядником, фотографом і викладачем гімнастики, — не були підтримані громадою. Щоразу підприємець змушений був згортати свої справи з тим же успіхом, з яким до них брався. І ось тепер разом із сучасним рестораном і крамничкою з продажу канцелярського приладдя він заправляв ще й чимось на зразок універсального магазину під назвою „Ічель Бюкеті“. У магазині можна було знайти будь-які новинки — від електричних ламп, платівок з турецькими та європейськими мелодіями й жіночих панчіх до взуття та головних уборів.

Але про один з подвигів Фікрі-бея мені в комітеті чомусь не розповіли. Та я знала про нього ще раніше завдяки одній базіці, що приходила до нас додому, це — його донжуанство.

Дівчата містечка все ніяк не могли поділити Фікрі-бея, і завжди, коли збиралося їх разом більш ніж двоє, розмова, понад усякий сумнів, заходила про нього.

Підприємець і сам знав про свій незмінний успіх у жіночої частини населення і одно нарікав, повторюючи, що „слово честі, коли-небудь вони мене в гори силоміць потягнуть“.

Фікрі-бей сам розповів, як він розпізнає жінок, яким подобається:

— Варто мені лиш побачити на вулиці жінку, що звернула увагу на те, як я (точнісінько як зараз) підводжу одну брову і впівока озираю її, і я неодмінно з нею пожартую. Що-небудь на кшталт: я ось розповідаю, а ти дослухайся до моїх слів. Якщо це не діє, вдаю, що йду своєю дорогою, а сам у цей час читаю газель.[25] А коли й це не допомагає, то вже, як кажуть, махни рукою. Я пас. І провина тут не моя, просто у цієї дівчини немає серця.

У комітеті більше жодна людина крім Фікрі-бея не могла сказати нічого практичного про сучасні розваги, тому в будь-якому разі організовувати підготовку весілля з балом, чи пак, балу з весіллям випадало нам двом.