Читати книгу - "Атарінья"

мали на собі чорні оксамитні куртки – такі ж, як на загиблих близнюках.

- Співай йому, - прохав Маедрос брата, - співай… Утримуй fеа на поверхні…

- Я співатиму, - блідо всміхнувся quentaro12, - а як твоє дитя?

- О, цей не затужить, - в голосі

рудоволосого

прозвучала

мимовільна пошана, - істинний

Нолдо…

«Істинний Нолдо» сидів поруч з

ними і зосереджено жував дорожній

хліб. Не скажу, щоб я був

незадоволений

похвалою.

Коли

Ельрос заснув на руках у співця, і той

обережно поклав його на розстелені

плащі, я теж ліг і прикинувся

сплячим.

- Мій єдиний нині брате, - почув

я голос Маедроса, - прошу

тебе, відріж у наших малих по

пасму волосся…

- Ти так і звеш Амбаруссар

малими,

-

стиха

сказав

Макалауре, - наче вони і досі є… були такими, як сини Еаренділя.

- Для мене ви завжди були малими, - сказав Маедрос, - всі шестеро…

Опісля довгої перерви Маедрос озвався знову:

- Коли вони були дітьми, то мали однаковий колір волосся. І сміялися, коли ми їх

плутали. Коли у Амбарто потемніло волосся?

- Та вже коли вони княжили у Східному Белеріанді, - голос співця - Амбарусса ще

говорив: Амбарто дуже хоче бути схожим на Найстаршого.»

Ельронд розстебнув куртку і видобув з-під сорочки овальний золотий медальйон, прикрашений Зорею Феанора, яку було викладено з діямантів.

- Це… це робота мого чоловіка, - сказала Нерданель глухо, - я дала йому в дорогу, коли

ми… Неважливо…

Гість морочився з застібкою… Розщібнув ланцюжка… Тоді обережно відкрив прикрасу.

Поміж тонесенькими золотими перебірками жінка побачила пасемця волосся… Біляве, аж

попелясте… Чорне, мов крило ворона… Темно-каштанове з багряним відливом… Вогняно-руде… Просто руде, темнішого відтінку… Просто чорне… Руде з відтінком бронзи… Вони, ці пасемця, оточували середину медальйону, в якій лежало її власне руде пасмо, яке вона

колись відтяла для свого чоловіка…

- Тут сім пасем, - видушила вона врешті… - Сім…

- Як мені оповідали, - стиха озвався Ельронд, - тіло великого Феанаро опісля того, як

його дух відійшов до Туманних Чертогів, розсипалося попелом… Тому Найстарший

не зміг зберегти пам’яти про батька.

- Я не про те, - мовила Нерданель глухо, - останні два… Адже навіть тіл… не знайшли.

12

Quentaro - співець

20

- Маедрос віддав мені медальйона з сімома пасмами перед тим, як вони з братом

вирушили до шатра Еонве за двома позосталими Сильмарилами, - відповів гість, -

вони не сподівалися вижити. Вони лише виконували Обітницю. До кінця.

- Мені можна, - спитала жінка, - це взяти?

- Я зберігав це для вас, - відповів Ельронд, - Маедрос дуже хотів, щоб я відбув на Захід

ще тоді, опісля Війни Гніву… Однак пройшло дві епохи, поки я змусив себе… Я все-таки привіз вам це… хоч і запізно.

Він підвівся.

- Я бачу, - сказав, - що вам треба побути самій, нене… І не насмілююсь більше

докучати вам своїми оповідями. Якби ви дозволили мені прийти завтра… і

відрекомендувати свою родину… І закінчити повість мого життя, якщо ви забажаєте

її дослухати…

- О, ну звичайно ж, - вишептала Нерданель, - Келебріан… Я знайома з нею, щоправда

не коротко… І ваші сини, я бачила, як вони сходили з корабля…

- Мої близнята, - мовив Ельронд з гордістю, - мої соколи, націлені на битву. Я виховав

істинних Нолдор. Елладан та Елрогір щасливі будуть віддати вам шану – адже ви є

матір’ю найхоробріших воїнів всіх епох.

Він поцілував їй руку і тихо вийшов – Нерданель навіть не зрозуміла, коли він щез. В

руці у неї зостався медальйон. Сім пасемець волосся… Семеро синів…

Вогник у садибі Феанаро горів майже до ранку, лякаючи тих Ельдар, котрі спускалися до

моря помилуватись зорями. Багато хто, особливо з молоді, вважав, що «садиба

проклятих» покинута, і в ній ніхто не живе. Нерданель блукала з Феаноровою лампою по

покоях синів, доторкалася речей, захищених магією Валінору від тліну і старіння, і

вперше на її вустах розквітнув несміливий усміх. Прихід Ельронда приніс їй якусь

несамовиту еstel – жінка почала сподіватись… На що? Вона не відала й сама. Але ж еstel тому і звуть сподіванням без надії.

Ранок вона присвятила саду… Зарослий травою, він давно не відчував цілющої волі

господині. Нині з-під землі бризнули квіти, трава та плющ заховались, застидавшись, дерева радісно заворушили гілками, а вишенька раптом згадала, що не цвіла вже сотні

літ… Жінка, вже не в білому, а в смарагдово-зеленому, гордо ходила стежками саду, пестячи дерева, доторкаючись до кущів. До садиби, яка давно