Читати книгу - "Американська трагедія"

Нарешті, знайшовши номер 882, він несміливо постукав і за мить крізь відхилені трохи двері побачив клапоть синьої з білою смужкою піжами і вище — відповідну частину круглого рум'яного обличчя й одно око, оточене зморшками.

— Ось тобі долар, синку, — здавалося, що це промовляло око, і враз виникла рука з папірцем в один долар. Рука була товста й червона. — Побіжи до галантерейника й купи мені пару підв'язок. Бостонські підв’язки, шовкові. Тільки швидше!

— Слухаю, сер, — відповів Клайд і взяв долар.

Двері зачинились, а Клайд уже мчав коридором до ліфта, думаючи про себе, що таке «галантерейник». Хоч Клайдові було вже сімнадцять років, він не знав цього слова, — ніколи раніше не чув його або, може, чув, але не звертав уваги. Коли б йому сказали «магазин чоловічої білизни», він би відразу зрозумів. Але йому звеліли піти до «галантерейника», а він не знав, що це таке. Холодний піт заросив йому чоло. Коліна підгиналися. Чорт! Як тепер бути? А що коли він спитає в кого-небудь, навіть у Хегланда, і його вважатимуть…

Він увійшов у ліфт, і кабіна пішла вниз. Галантерейник… Галантерейник! І раптом йому сяйнула думка. Припустімо, він не знає, що це таке. Але кінець кінцем потрібна пара шовкових бостонських підв'язок. Де ж дістати шовкові бостонські підв’язки? Ясно, там, де взагалі купують речі чоловічого туалету. Ну, звичайно! Магазин чоловічої білизни. Треба побігти до магазина. І по дорозі вниз, помітивши, що негр-ліфтер дивиться привітно, він спитав:

— Не знаєте, де тут поблизу магазин чоловічої білизни?

— В цьому ж будинку, якраз біля південного входу, — відповів негр, і Клайд, відчуваючи велику полегкість, поспішив туди.

Він усе ще відчував себе ніяково і дивно в туго припасованій форменій куртці і в цій кумедній круглій шапочці. Йому все здавалося, що вона от-от злетить з голови, і він нишком раз у раз намагався якнайміцніше насунути її. Вскочивши до яскраво освітленого магазина, він поквапливо сказав:

— Мені треба пару шовкових бостонських підв’язок!

— Прекрасно, синку, будь ласка! — єлейним тоном сказав галантерейник, невисока рожевощока людина з блискучою лисиною і в золотих окулярах. — Певно, для когось у готелі? Ну, ось, це коштує сімдесят п’ять центів, а ось десять центів для тебе, — сказав він, загортаючи покупку й опускаючи долар до каси. — Я завжди радий прислужитися хлопчикам з готелю: знаю, що ви і вдруге до мене прийдете.

Клайд узяв десять центів і пакет. Він не знав, що й думати. Підв'язки коштують сімдесят п’ять центів — так він сказав. Отже, повернути треба тільки двадцять п'ять центів решти. Виходить, десять центів лишаються йому. А тепер… може, й постоялець теж дасть йому на чай.

Він побіг назад у готель, до ліфта.

Десь грав струнний оркестр, і чудові звуки виповнювали вестибюль. Не поспішаючи, проходили люди — такі гарно вбрані, самовпевнеиі, такі не схожі на тих, кого він зустрічав на вулицях і взагалі поза стінами готелю.

Дверцята ліфта відчинились. Кілька чоловік увійшли до кабіни, після всіх — Клайд і інший розсильний, який з цікавістю подивився на нього. На шостому поверсі цей хлопчик вийшов. На восьмому вийшли Клайд і літня дама. Він поспішив до дверей № 882 і постукав. Двері трохи відчинилися: мешканець номера вже встиг змінити піжаму на штани й поголитись.

— А, вже! — вигукнув він.

— Так, сер, — відповів Клайд, подаючи пакет і решту. — Він сказав, що підв'язки коштують сімдесят п’ять центів.

— Він просто грабіжник! А решту однаково візьми собі,— відповів той, простягнув Клайдові двадцять п’ять центів і зачинив двері.

Мить Клайд стояв, як заворожений. «Тридцять п'ять центів, — думав він, — тридцять п’ять центів! За одно дріб'язкове доручення! Невже тут завжди так? Не може бути! Це неможливо!» І в той час, коли ноги його потопали в м’якому килимі, а рука стискувала в кишені гроші, він відчував, що ладен заверещати або голосно зареготати. Жарти — тридцять п ять центів за таку дрібницю. Один дав йому двадцять пять центів, другий — десять, а він, власне, нічого не зробив!

Внизу він поспіхом вискочив з кабіни. У вестибюлі його знову полонили звуки оркестру, а пишно вбраний натовп, крізь який він пробирався назад до ослона розсильних, вкинув його в дрож.

Слідом за тим його послали віднести три чемодани і дві парасольки літньому подружжю, — певно, фермерам, що взяли номер з вітальнею, спальнею і ванною на п’ятому поверсі. По дорозі, як помітив Клайд, подружжя уважно розглядало його, хоч не сказало жодного слова. Як тільки вони увійшли в номер, Клайд швидко повернув вимикач біля дверей, опустив штори і розмістив чемодани; і тут літній і незграбний чоловік, що весь час дивився на Клайда, — вельми статечна особа в бакенбардах, — промовив нарешті:

— А ви нібито юнак ретельний і меткий. Кращий за багатьох, які траплялись нам досі, скажу я вам.

— Я взагалі вважаю, що готель — не місце для хлопчика, — прощебетала його люб’язна дружина, пишна, кругла, як куля, особа, що розглядала в цей час суміжну кімнату. — Не хотіла б я, щоб хтось із моїх синів працював у готелі… Як тут люди поводяться!

— От що, хлопче, — продовжував фермер, скидаючи пальто й копаючись у кишені штанів. — Побіжіть-но вниз і купіть мені три або чотири вечірні газети — скільки знайдете, і візьміть по дорозі глек води з льодом, а коли повернетесь — матимете п'ятнадцять центів на чай.

— Цей готель кращий, ніж в Омаху, таточку, — мовила його дружина. — Тут килими й завіси кращі.

Який не був Клайд наївний, він не міг не всміхнутися про себе. Проте обличчя його зберігало урочисту непорушність, наче маска, позбавлена будь-яких ознак мислі. Він узяв дрібні гроші і вийшов. А за кілька хвилин приніс воду й вечірні газети і пішов, усміхаючись, з п’ятнадцятьма центами в кишені.

Та це був тільки початок цього надзвичайного вечора. Тільки Клайд сів на ослін, як його покликали до 529-го номера. Треба було побігти до бара по дві пляшки фруктової води і два сифони содової. Коли двері трохи відчинили, щоб передати Кландові замовлення, він устиг побачити в дзеркалі над каміном компанію