Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ті, кого немає 📚 - Українською

Читати книгу - "Ті, кого немає"

275
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ті, кого немає" автора Світлана Федорівна Клімова. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 110
Перейти на сторінку:
і з жахом уп’ялася в його гладке, непроникне обличчя: «Але ж я… Я ні про що таке й не підозрювала…» Адвокат перебив її, сухо посміхнувшись: «Голубонько! Вам і не слід було підозрювати. А тепер припиніть розводити сирість і вислухайте мене уважно…»

Їй було запропоновано не відкривати рота й у всьому погоджуватися зі старшим слідчим з економічних злочинів Фроловим. Фролов не звір, навпаки – людина з освітою, не дурний і не жадібний. Пом’якшувальні обставини знайдуться. Суд доведеться пережити, але адвокат постарається домогтися, аби засідання пройшло в закритому режимі. Особливої ганьби не буде. Наталя вийде на волю років за два – це максимум. Про її матір подбають.

«Я зрозуміло викладаю? – Холоднуваті очі адвоката випромінювали впевненість. – Ви ж не станете ускладнювати собі життя безглуздою впертістю, Наталіє Дмитрівно, так?»

Вона зрозуміла, потім все-таки запитала: «Чому я мушу вам вірити?» – «А вам нічого іншого й не лишається, – відповів він, знизуючи плечима. – Інакше доведеться терпіти набагато довше…»

Вона впокорилася, прийняла умови, однак підписати якісь папери, що їх в ту найпершу зустріч підсував адвокат, рішуче відмовилася, чим навіть викликала його повагу. Коли все закінчилося, вона постаралася забути їхні імена, обличчя й навіть ту тиху вуличку в центрі, де було відділення банку і куди вона з таким піднесенням поспішала щоранку…

Близько сьомої ранку, позіхаючи, Валентин вибрався з ліжка й подався в туалет. Наталя залишилася лежати, відвернувшись до стіни.

Ніхто б не повірив, але у свої двадцять п’ять вона лишалася незайманою. Не те щоб на неї не звертали уваги чоловіки. Просто не складалося. Наталя вважалася привабливою – висока, з вузькими стегнами, довгонога й тонкокоста шатенка з очима кольору недостиглих каштанів. Так коротко, під машинку, вона почала стригтися тільки в колонії.

Кавалер з’явився майже відразу, щойно вона ввійшла в коло нових службових обов’язків у банку. У відділенні він був менеджером зі зв’язків із віп-клієнтами, ходив гонорово, був старшим за неї років на п’ять і спочатку їй не сподобався. Однак цей Ігор так мило дбав про неї, так стримано й розумно поводився, так співпереживав, коли з нею скоїлося лихо, аж вона майже повірила, що в неї є справжній друг.

Кілька разів вони вечеряли в мексиканському ресторані, після чого Ігор відвозив її додому на своїй новенькій сріблястій «хонді». Він єдиний зі співробітників банку постійно був присутній на всіх засіданнях суду, не зводячи з неї сумного погляду й час від часу тривожним напівшепотом переговорюючись із адвокатом.

Ігор і був тим, хто зробив їй пропозицію, від якої, як то кажуть, складно відмовитися. Ішлося про послугу: чи не дозволить Наталя використовувати її рахунок у тому самому відділенні банку для переказування деяких сум.

– Звідки? – відразу запитала вона.

– З Пенсійного фонду, – була відповідь. – Зрозуміло, не за гарні очі. Твої – пів відсотка від кожної операції.

– І великі суми?

– Значні.– Ігор заклопотано зітхнув. – Бачиш, у нас вічна плутанина у відносинах з фондом. Сотні копійчаних доплат, особливо зараз, коли розміри пенсій постійно коригуються. Ми в такий спосіб розв’язуємо купу проблем.

– А це законно? – запитала вона.

– Що? – здивувався Ігор.

– Пів відсотка. Мої.

– Не сумнівайся, – сказав він. – І взагалі: ти в цій операції як бовван у преферансі…

Пізніше, розкладаючи по поличках клапті інформації, які спливли на суді, у переговорах з адвокатом і в показах свідків (які були на дев’ять десятих брехнею), вона здогадалася, звідки бралися гроші. Керівник мав доступ до «сплячих» рахунків – тих, яких ніхто не торкався по декілька років. Їх було багато, і з’ясовувати, де ці люди, живі вони чи на тому світі, ніхто не мав ані найменшого бажання. Навпаки. А технологія виявилась елементарною. Хтось із менеджерів верхньої ланки оформлював фіктивну вимогу з Пенсійного фонду на повернення нібито помилково перерахованих дрібних сум. Суми автоматично знімалися зі «сплячих» рахунків і направлялися до фонду. Там заздалегідь проплачений банком співробітник не підтверджував повернення і відправляв гроші назад. Але не на рахунки, з яких вони були зняті, а на Наталину картку. Звідти вони йшли в невідомому напрямку. Найімовірніше, на покупку цінних паперів, на позики, якісь гранти, короткострокові кредити. І тільки після цього поверталися до того, хто склав усю цю комбінацію, чистими, як дитяча сльоза. А найголовніше – все мало такий вигляд, наче вона сама все це й склала.

Утім, суду так і не вдалося довести, що ті вісімдесят мільйонів гривень, які встигли пройти через її рахунок до перевірки, принесли Наталі якусь вигоду. Зате пів відсотка – тут не посперечаєшся.

Ігор разів зо два написав їй у колонію. Коротко й ніжно. Вона прочитала, відчула фальш і не відповіла. Викреслила з пам’яті.

Повернувся Валентин, опустився на коліна на край ліжка й торкнувся холодними пальцями її стриженої потилиці. Тіло дівчини болісно напружилося під простирадлом. Вона повернула голову, і він нахилився поцілувати її в чоло – майже по-батьківськи.

Від нього пахло «Колгейтом», милом і нудотною туалетною водою. Уночі в них жодного сексу не було, але відбувалося щось таке, про що вона намагалася не згадувати.

Наталя подивилася Валентину в очі й запитала:

– Я можу піти звідси?

– Ні,– миттєво відповів він.

– Чому?

– А нема чого. Я зараз з’їжджу в Управління резерву, там маю справи. Поклопочусь і про твоє питання. Години за три повернуся, обговоримо решту…

– Що ж нам з тобою обговорювати? – поцікавилася вона.

– Ти за що відсиділа? – замість відповіді мовив Валентин, випростовуючись. – Ану розкажи дядькові. Те, що ти не Людмила, я вже знаю, а от твоя історія про поїзд, від якого ти нібито відстала, мені здалася туфтою відразу, як тільки я тебе роздивився.

– Ти й сам майстер казки складати. Як-от учора, – сказала вона з усмішкою. – Ніде я не сиділа.

– Годі, Наталко. Я хочу допомогти тобі влаштуватися на роботу. Ти мені дійсно подобаєшся.

– Звідки ти знаєш, як мене звати?

– Теж мені, таємниця природи. Зазирнув у твої документи ще в поїзді, поки ти бігала в туалет. Вони в тебе в наплічнику, у потаємній кишені.

– Повернув на місце, сподіваюся?

– Ображаєш, – обурився Валентин. – Я ж не кишеньковий злодій. То за що тебе закрили?

– Убила людину. Ненавмисне, – сказала вона, перехопивши його пильний погляд.

– Тоді тобі й правда нема куди

1 ... 13 14 15 ... 110
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, кого немає», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ті, кого немає"