Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— Мені завжди було цікаво дізнатися, — повільно мовив Рендом, — чи ти прагнеш тільки помсти й нічого іншого, крім неї, чи є якісь додаткові мотиви?

М'яч опинивсь у мене, і я мав вибір: відповідати на його слова чи просто промовчати.

Вирішив озватися. Шаблонну відповідь уже мав напоготові.

— Я про це думав. Оцінював свої шанси. І вважаю, що можна спробувати.

Рендом обернувся до мене (досі він дививсь у вікно) і мовив:

— Гадаю, в кожного з нас виникало подібне бажання чи були хоча б якісь мрії про це... У мене точно виникало, хоч я швидко вийшов із гри. І знаєш, що про це думаю? Як на мене, то ризикнути варто. Знаю-знаю, зараз ти запитаєш, чи я тебе підтримаю. Моя відповідь — так. Зроблю це хоча б для того, щоб насолити іншим. — Після паузи він запитав: — А що думаєш про Флору? Вона нам чимось допоможе?

— Дуже в цьому сумніваюся, — сказав я. — Вона піде на це лише тоді, коли стовідсотково буде впевнена у результаті. А про яку стовідсоткову впевненість можна говорити тепер?

— І не тільки тепер, — додав Рендом.

— Не тільки, — погодивсь я. Хай Рендом думає, ніби я точно знаю, якої відповіді потребую.

Я боявся зізнатися йому, в якому стані моя пам'ять. Переживав, що можу видати це ненароком, тому старався говорити якнайменше. Ще стільки всього треба було з'ясувати — і я не мав до кого звернутися. Поки ми їхали, встиг подумати й про це.

— Ну, і коли збираєшся починати? — поцікавивсь я.

— Тоді, коли будеш готовий.

«Це ти хотів почути, Корвіне? От і міркуй тепер, як викручуватися!»

— А якщо просто зараз? — запропонував я.

Рендом мовчав. Він прикурив сигарету. Мабуть, намагався виграти час.

Я теж закурив.

— О'кей, — мовив він нарешті. — Коли ти повертався туди востаннє?

— Це було з біса давно, — відповів я. — Так давно, що вже, мабуть, і дорогу забув.

— Ну добре, — погодився він. — Отже, нам перед тим, як повернутися додому, доведеться завітати в одне місце. Скільки в тебе бензину?

— Ще три чверті бака.

— На розі поверни наліво, і побачимо, що з того вийде.

Я повернув, і коли ми поїхали далі, всі тротуари раптом заіскрилися.

— Чорт забирай! — лайнувся Рендом. — Я тут прогулювався років двадцять тому. Чомусь надто швидко пригадую все те, що того вартує.

Ми їхали далі, а я безперестанку думав: що ж це до дідька тут коїться? Небо над нами стало зеленавим, потім — темно-рожевим.

Я прикусив губу, аби не видати себе якимось недоречним запитанням.

Ми пірнули під міст, а коли виїхали з іншого боку, над нами було знову нормальне небо. Зате зараз усюди, де бачило око, стояли вітряки — жовті, величезні.

— Не хвилюйся, могло бути й гірше, — пробубонів Рендом.

Я зауважив, що одяг на людях, яких ми проминали, був дивний, а дорога викладена бруківкою.

— Тепер направо.

Послухавшись Рендома, я повернув.

Пурпурові хмари заступили сонце, пішов дощ. Сяйнула блискавка, небо над нами задвигтіло від грому. Я увімкнув на повну силу скло-очищувачі, та користі від цього було небагато. Тоді ввімкнув фари і скинув швидкість.

Міг поклястися, що розминувся з вершником, від шиї до ніг зодягнутим у сіре, з високо піднятим коміром та з похиленою під дощем головою.

Потім хмари почали рідішати, ми їхали вже берегом моря. Гуляли височенні хвилі, над нами низько пролітали величезні чайки. Дощ закінчивсь, і я вимкнув фари та двірники. Дорога, якою їхали, була мощена рінню, але я не впізнавав цього місця. У дзеркалі заднього виду не бачив і натяку на містечко, котре щойно проминули. Мимовільно міцніше схопився за кермо, коли раптом збоку вигулькнула шибениця з підвішеним за шию кістяком, що гойдався під поривами вітру.

Рендом сидів, курив і витріщавсь у вікно, коли наша дорога повернула від берега і почала гаком обминати пагорб. Праворуч од нас пролягла поросла травою рівнина без жодного дерева, а ліворуч тягнулася вервечка горбів, дедалі вищих і вищих. До того часу небо стало темно-синім та блискучим, немов глибоке й прозоре озеро, оточене тінистим лісом. Я намагався пригадати, де бачив це небо раніше, але марно.

Рендом відчинив вікно, щоб викинути недопалок, і крижаний вітер увірвався до машини й закодував салоном, поки брат не зачинив вікно знову. Разом з вітром загостював запах моря, солоний і гострий.

— Усі дороги ведуть до Амбера, — сказав Рендом так, ніби це була якась аксіома.

Потім я пригадав слова Флори, котрі вона мовила вчора. Не хотілося виглядати бевзем чи підступником, який приховує важливу інформацію, але мусив йому сказати, заради нього і заради мене, нарешті зрозумівши, що саме вона мала на увазі.

— Знаєш, — почав я, — коли ти вчора зателефонував і слухавку замість Флори підняв я, у мене було таке відчуття, що вона намагається проникнути в Амбер, але хтось перегороджує їй шлях.

Почувши це, він засміявсь і сказав:

— У нашої дамочки дуже бідненька уява. Звичайно, хтось нам пхатиме палиці в колеса. Все закінчиться тим, що доведеться йти пішки, то без сумніву, і повір мені, змушені будемо докласти всіх сил, усю винахідливість, аби дістатися туди, якщо взагалі туди дістанемося. Чи, може, вона думала, що піде як знатна принцеса, а їй під ноги кидатимуть троянди? Та Флора просто лялька без мізків. Вона навіть небо не гідна коптити, а втім, хай це вирішують уже без мене... — І скомандував: — На перехресті поверни праворуч!

Що ж тут коїлось? Я знав, що Рендом якимось чином причетний до цих чудернацьких змін, котрі безперервно відбувалися навколо нас, тільки ніяк не міг зрозуміти, як це в нього виходить і куди ми потрапимо у кінцевому підсумку. Відчував, що мушу з'ясувати, у чому тут секрет, але ж не запитувати навпростець! Якщо Рендом побачить, що я — повний нуль у його витівках, то прощавай, моя воле! Збоку здавалося, що він просто сидить, тихо смалить сигарету і дивиться у вікно, а тимчасом дорога випірнула із сідловини і повела крізь блакитну пустелю. Над нами в маревному небі світило рожеве сонце. Якщо вірити дзеркалу, то й за нашими спинами, скільки бачило око, тяглася ця сама пустеля. Достобіса цікавий фокус!

Опісля двигун закашляв, чхнув,