Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

Дівчинка.

Воно так дивиться на нас, ніби ми маємо його вбити. Воно скулилось, як маленький м’ячик, пробує зробитися якнайменьшим, дивиться на Манчі, лише час од часу поглядаючи на мене.

На мене і на мого ножа.

Манчі сопе і хропе, наїжачений, стрибає, ніби земля під ногами гаряча, так само заведений і розгублений як я, але без шансів, шо він бодай попробує вести себе спокійно.

— Шо за дівчинка? — гавкає він. — Шо за дівчинка?

Ну тоїсть він має на увазі «Шо таке дівчинка?»

— Шо таке дівчинка? — знов гавкає Манчі, і коли дівчинка почина виглядати так, ніби воно зараз перескакне через великий корінь, під яким воно сидить, гавканя Манчі перетворюється на злобне гарчаня: — Стій, стій, стій, стій, стій…

— Хороший пес, — кажу я, хоть не знаю, чого це він хороший, шо це він такого зробив, але шо ж йому ще скажеш?

Це тупо, цілком тупо, все починає зсуватися, ніби світ — перехняблений стіл, і все валиться з нього.

«Я Тодд Г’юїтт», — думаю я сам до себе, але хто його знає, чи цьому ще можна вірити?

— Хто ти? — накінець кажу я, якшо воно взагалі може мене чути понад моїм розбушувавшимся Шумом і гавкотом Манчі. — Хто ти? — кажу я голосніше й зрозуміліше. — Шо ти тута робиш? Звідки ти?

Воно дивиться на мене, нарешті лише на секунду, але відриває очі від Манчі. Воно дивиться на мій ніж, тоді дивиться на лице над ножем.

Вона дивиться на мене.

Вона дивиться.

Вона.

Я знаю, шо таке дівчинка. Ясно шо знаю. Я бачив їх у Шумі їхніх батьків у місті, їх оплакували так само, як дружин, хоть і далеко не так часто. На відиках я їх теж бачив. Дівчатка маленькі, ввічливі, усміхнені. Вони носять платячка, а волося в них довге і його збирають в ковбаски ззаду голови або з двох боків. Вони роблять всю роботу всередині хати, а хлопчики роблять всю роботу ззовні хати. Вони стають жінками, коли їм стає тринацять, так само як хлопці стають чоловіками, а тоді вони собі жінкують, а тоді стають дружинами.

Так повелось у Новому Світі, чи принаймі в Прентісстауні. Велось. Мало би вестись, у кожнім разі, але дівчат немає. Всі мертві. Вони померли зі своїми мамами, бабцями, сестрами і тьотями. Вони померли в місяці після мого народженя. Всі вони, кожна з них.

Але осьде одне.

І його волося не довге. Її волося. Її волося не довге. І вона не носить платя, вона носить одяг, який схожий на новішу версію мого одягу, тоїсь в неї одяг ніби однострій, хоть він і порватий і забагнений, і вона не така й мала, вона мого розміру, якшо прикидати на око, і вона стопудово не усміхнена.

Взагалі не усміхнена.

— Спекл? — тихо гавкає Манчі.

— Блін, ти можеш заткнутися? — кажу я.

То як я знаю? Як я знаю, шо це дівчинка?

Ну, поперше, вона не спекл. Спекли схожі на чоловіків, які трохи роздулися, в них всьо трохи довше і дивніше, ніж у чоловіків, їхні роти трохи вище, ніж мають бути, а їхні вуха й очі капець, просто капець які інакші. А ще спеки вирощують одяг прямо на тілах, то ніби лишайник, який стає потрібної форми. То наслідок проживаня на болоті, якшо вірити ще одному здогаду Бена, а вона так не виглядає, і її одяг нормальний, такшо вона стопудово не спекл.

І, подруге, я просто знаю. Знаю собі. Не знаю як це пояснити, але я от дивлюся на неї і просто собі знаю. Вона не похожа на дівчат яких я бачив по відику чи в Шумі, і я ніколи не бачив дівчаток вживу, але ось вона, вона дівчинка, та й по всьому. Не питайте. Шось у її фігурі, шось у тому як вона пахне, шось навіть не знаю шо, але я знаю, шо це, котре переді мною — це дівчинка.

Якшо існує дівчинка, то це вона.

І вона — не просто якийсь інакший хлопчик. Просто — ні. Вона не я. Вона взагалі на мене не похожа. Вона якось взагалі повністю інакша, і я не знаю, звідки я це знаю, але я знаю хто я, я Тодд Г’юїтт, і я знаю, хто я не є, і я не вона.

Вона дивиться просто на мене. Вона дивиться на моє лице, в мої очі. Дивиться і дивиться.

А я нічого не чую.

Ох йолки. Мої груди. Я ніби падаю.

— Хто ти? — знову питаю я, але мій голос пропадає, ніби ламається, як коли я дуже сумний (заткнися). Я стискаю зуби, і трохи злішаю, і ще раз повторюю: — Хто ти? — і виставляю ножа трохи далі. Іншою рукою я швидко протираю собі очі.

Шось має статися. Хтось має рушитися. Хтось має зробити шо-небудь.

Ну і шо б то не робилося в світі, тута єдиний хтось — це я.

— Ти можеш говорити? — кажу я.

Вона просто дивиться на мене.

— Тихо, — гавкає Манчі.

— Заткнися, Манчі, — кажу я. — мені треба подумати.

А вона так само дивиться на мене. І Шуму взагалі нема.

І шо робити? Так нечесно. Бен казав, шо я піду на болото і буду знати, шо робити далі, але я не знаю, шо його робити. Вони нічо мені не казали про дівчинку, вони нічо не казали про то, чому від тишини мені буде боляче, шо я, блін, мало не плакаю, ніби мені чогось бракує так сильно, шо я навіть думати нормально не можу, ніби пустота не в ній, а в мені, і нема нічо, шо цьому може зарадити.

І шо робити?

І шо робити?

Вона вроді трохи заспокоюється. Вона вже так не труситься, трохи опустила руки, і вже не похоже на то, шо вона втіче за першої можливості, хотя як можна шось точно сказати про людину, яка не має Шуму?

А вона мене може чути? Може? Людина без Шуму може його чути взагалі?

Я дивлюся на неї і думаю, так голосно і чітко, як можу: «Ти мене чуєш? Чуєш?»

Але вона не міняється з лиця, вона не міняється з вигляду.

— Лади, — кажу я і відхожу на крок назад. — Лади. Просто побудь тут, лади? Просто посидь де сидиш.

Я відступаю ще на кілька кроків, але не звожу з неї очей, а вона не зводить очей з мене. Я опускаю руку з ножем і вивільняю її з лямки рюкзака, тоді нахиляюсь і кладу рюкзака на землю. Ножа я тримаю в одній руці, а другою відкриваю рюкзак і вивужую книжку.

Вона ваща, чим можна чекати від чогось, шо складається зі слів. І пахне шкірою. І там сторінки і сторінки, списані моєю ма’…

Це почекає.

— Дивися за нею, Манчі, — кажу я.

— Дивися! — гавкає він.

Я заглядаю під обложку, і там є папір, складений якраз так, як казав Бен. Я його розгортаю. Там рукомальована мапа з одного боку і ціла купа писанини з іншого, але там багатезно буков, а в мені задуже бушує Шум, аби я навіть попробував прочитати, такшо я дивлюсь на мапу.

Наша хата якраз угорі, а містечко під нею, і там же річка попри яку ми з Манчі прийшли, один кінець річки веде в болото, це там де ми