Читати книгу - "Не гальмуючи. В полюванні на тебе, Єва Райн"

Ніка

По дорозі до відділку я просто не могла не заїхати на місце злочину. Дякувати Велу – вчора скинув локацію. 

Після дощу дорога там розкисла зовсім. Машину носить. Важко уявити, як він їхав мотоциклом. Та ще питання, як довіз сюди жертву? Мотоцикл – не машина, на ньому тіло не повезеш. Тобто жертва поїхала добровільно? Вночі в ліс в дощ на мотоциклі? Вже третя? 

Де він їх знаходить? Як заманює в ліс? Як змушує триматись за себе на байку?

Купа запитань оки без відповідей. 

А ось і місце злочину. Тіла вже немає, все жахливо затоптано нашою “акуратною командою”. Навряд чи тут щось знайдеться. Слідів мотоцикла цього разу теж немає. А якби й були, то купа машин просто затоплата б їх. Місце, де лежало тіло, досі обплетене кольоровою стрічкою. Одягнула рукавички. Я – кінестетик, мені все потрібно потримати в руках, до всього торкнутись. 

Хто була ця дівчина? Чому поїхала сюди? 

Я відчула, як тільки приїхала сюди, що вона дійсно загинула тут. Отже в це моторошне місце їхала живою. І, скоріш за все, свого вбивцю знала. А це означає, що знайшовши зв'язок між дівчатами, можливо, зможемо відшукати й місце полювання. 

Вже зібралась йти, та серце раптом загрюкало так, що заглушило навіть противний писк мого мобільного в машині. На колючці кущику – малесенький чорний шматочок. Схоже шкіри, чи шкірзаму. Схожий, на матеріал жилетів “Вовків”! 

В машину я сідала задоволена собою. Шматочок надійно захований в моїй сумочці. Поїде зі мною в лабораторію, може, щось та й розкаже нам.